Північна зірка

Грєшнов Михайло Миколайович

— За двісті років ніхто не зустрічав квіточок на дротинах… — не вгавав Борис.

Григорій зайшов у кабіну, загримкотів у ящику інструментами. Виніс звичайні, випробувані на Землі й на космічних трасах гострозубці. Через силу, орудуючи в дві руки, друзі змогли перекусити стеблину квітки.

— Одна… — сказав Борис, тримаючи квітку на долоні. — А їх мільярди.

Дзвіночок був тендітний, майже невагомий, злегенька холодив долоню. На зрізові стеблини блищала крапелька соку. Друзі роздивлялися на нього, як на живе диво, не

одразу вчувши дзвенячий звук, що тремтів над лугом. Звук був настирливий, безперервний — такий самий, як і з приймача на кораблі.

Вони одійшли від ракети кілометра на півтора. Планета була менша від Землі.

— Далі йти не варто, — сказав Григорій, — повсюди такі ж самі квіти.

Космонавти зупинилися. Схоже на стогін дзвеніння бриніло над лугом.

— Їх хтось вирощує, — говорив Борис про квіти. — Така планета не може бути незаселена: сонце, повітря, тепло. Де ж господарі?..

Борис хвилювався. Григорій мовчав: ті ж запитання поставали й перед ним, а відповідей не було. Зате дивовижного було скільки завгодно.

Рівна поверхня планети видавалася згладженою, а квіти — посіяними. За ними не було видно грунту: космонавти не могли дістатися до нього крізь сітку переплетених стеблин. За кожним кроком сітка пружинила, на ній не залишалося слідів — квіти не м’ялися. Як вони одержували поживу, вологу, якщо над планетою не було хмар? Борис і Григорій переконалися у відсутності хмар за вісім годин обльоту. Або ось це дзвеніння. Що дзвенить — небо, повітря, квіти?.. До нього можна звикнути, — космонавти вже призвичаїлися, — але як пояснити його?

— Я також не впевнений, що планета незаселена… — Григорій відвів очі від моря квітів, глипнув на товариша.

Борис стояв, обернувшись назад; очі його буквально лізли на лоба: від ракети до них неквапно рухалися двоє. Це були земні люди. Вони йшли, озираючись на всі боки, іноді зупинялися, жестикулювали. Машинально Григорій зазначив, що один з них у оранжевому светрі, другий — у синьому. І тої ж миті він роздивився їхні риси. Лугом ішли Борис і Григорій… Вони копіювали жести, ходу Григорія і Бориса — були їхніми двійниками!..

Космонавти не відзначалися полохливістю: Борис робив четвертий рейс, Григорій — шостий. Але зараз, побачивши самих себе на чужій планеті, під чужим сонцем, вони сторопіли. Борис-другий, який ішов од ракети, зупинився, вивільняючи черевик із жорстких стеблин дзвоників. Григорій-другий простягнув йому руку, щоб товариш міг зіпертися на неї… Все було зроблено так, як це зробили космонавти близько десяти-дванадцяти хвилин тому. Борис вивільнив ногу й, повернувшись до Григорія, усміхнувся. “Подякував…” — згадав Григорій. Тим часом привиди, перемовляючись, продовжували свій шлях.

— Може, я сплю, Григорію… — мимрив Борис, вхопивши друга за плече.

Григорій почувався не краще од Бориса й, напевне, звернувся б до нього з таким самим запитанням, якби йому не перехопило подих від цього видовища.

Двійники наближалися. Вони не дивилися на Григорія і Бориса: озиралися навсебіч, оглядали поле, квіти, мовби не помічали космонавтів або ж перед ними нікого не було. З кожним кроком відстань між ними і людьми скорочувалася.

— Що ж це, Гришо?.. — розгублено, по-дитячому запитав Борис.

Залишалося п’ятдесят кроків, тридцять…

— Ей!.. — крикнув Борис.

Жодного ефекту. Двійники навіть не подивилися на космонавтів.

— Стійте!

Двійники підходили. Григорій-другий усміхнувся, глипнув на небо — у справжнього Григорія мурахи повзли по спині, — відтак обернувся до Бориса, сказав щось, ворухнувши безгучно губами.

— Стійте!.. — знову крикнув Борис.

Ніщо не допомагало. Залишилось близько десятка кроків. Борис погрозливо зігнув руки у ліктях, готуючись відбити напад. Двійники й оком не змигнули. У моторошному мовчанні підійшли упритул і увійшли, влилися в живих людей.

Але не це виявилося найгіршим: від ракети ішла друга пара — Борис і Григорій, а з підйомника виходила третя…

— Оце так ушелепалися! — сказав Борис, витираючи з лоба краплі поту. — Чого б я тільки не дав зараз, аби опинитися на рідному космодромі…

Тої ж миті, заступивши третю пару і ракету, перед людьми з’явився космовокзал — семиповерхова біла будівля з вежкою радіомаяка, знайома космонавтам кожним вікном, вигином архітектурної лінії. Борис озирнувся: позаду, на обрії, стояло кілька ракет, заправні машини, віддалік — куполи ангарів, де проходили огляд і ремонт після повернення кораблі, — все те. що Борис сподівався побачити і що мусило бути на космодромі Сонячний Гай у причорноморському степу.

Тим часом двійники, друга пара, які підходили до них, були вже недалеко: знову Борис зупинився, вивільняючи черевик, Григорій простягнув йому руку. Борис-двійник усміхнувся, поворушив губами…

— Відійдемо убік, — сказав Григорій, усе ще відчуваючи спиною холодок.

Вони відійшли, спостерігаючи за двійниками. Ті, ніби нічого й не сталося, наблизились до місця, де космонавти щойно зустріли перших своїх двійників, зупинилися, наче у задумі. Затим Борис-другий озирнувся, рот його розкрився від подиву.

— Завважив другу пару, — прокоментував Борис-справжній і сплюнув: — Але ж і пика…

Григорій намагався осягнути побачене, навіть слідкував за своїм двійником, відзначаючи, що Борис абсолютно правий: фізіономії обох викликали відразу своєю недоумкуватістю.

Друга пара, обернувшись обличчям до ракети, точніше до фасаду маревного вокзалу, тупцювала на місці, дожидаючись на третю пару, що в цей час вийшла зі стіни будівлі. Потім, поглинувши третю пару і безгучно обмінявшись словами, рушила до Григорія і Бориса, якимось чином виокремившись із третьої пари, яка тепер стояла на тому ж місці і очікувала на щось, втупившись у фасад будівлі.