Північне сяйво
Шрифт:
— Пане Скоресбі, ви знаєте, татари роблять дірки в головах у людей?
— О, звичайно. Вони роблять це тисячоліттями. Підчас Тунгуської кампанії ми зловили п’ятьох татар, і в трьох з них була дірка в черепі. Деякі з них мали навіть по дві.
— Вони роблять це один одному?
— Правильно. Спочатку вони вирізають по колу шкіру на скальпі, щоб зняти шкіряний клапоть і оголити кістку. Потім вирізають невелике коло на черепі, дуже обережно, щоб не зачепити мозок, а після цього пришивають скальп назад.
— Я думала, вони роблять це зі своїми ворогами!
—
— Ви коли-небудь чули про дослідника Станіслава Грумана?
— Грумана? Звісно. Я познайомився з одним чоловіком із його команди, коли перелітав через Єнісей позаторік. Тоді він збирався пожити серед татарських племен вгорі за течією. Насправді, я думаю, це він зробив дірку в черепі. Це була частина церемонії з ініціації, але чоловік, який мені це розповідав, знав про це не дуже багато.
— Отже… Якби він був почесним татарином, вони б не вбили його?
— Вбили його? Що, він мертвий?
— Так. Я бачила його голову, — гордовито сказала Ліра. — Мій батько її знайшов. Я бачила, як він показував її вченим в Коледжі Джордана в Оксфорді. Вони оскальпували її і таке інше.
— Хто її оскальпував?
— Ну, татари, так думали вчені… Але, може, це й не так.
— Тоді це, мабуть, була голова не Грумана, — сказав Лі Скоресбі. — Твій батько, напевне, хотів збити з пантелику вчених.
— Мабуть, так, — відповіла Ліра задумливо. — Він просив у них гроші.
— І коли вони побачили голову, вони дали йому гроші?
— Так.
— Гарний фокус. Людей шокує вигляд таких речей — їм не подобається дивитися на це зблизька.
— Особливо вченим, — додала Ліра.
— Ну, це ти знаєш краще за мене. Але якщо то була голова Грумана, певен, її оскальпували не татари. Вони скальпують ворогів, а не своїх людей, а він був татарином, тому що прийняв їхню віру.
Поки вони їхали, Ліра прокручувала все це подумки. Довкола було стільки широких стрімких течій, повних різних значень: гобліни та їхня жорстокість, їхній страх перед Пилом, місто на Аврорі, її батько у Свольбарді, її мати… А де була вона? Алетіометр, політ відьом на північ. І бідолашний малий Тоні Макаріос, і літаючий шпигун з годинниковим механізмом, і надприродне фехтування Йорика Бернісона…
Вона заснула. І з кожною годиною вони наближалися до Больвангара.
14
Вогні Больвангара
Той факт, що цигани не чули і не бачили нічого, пов’язаного з пані Кольтер, бентежив Фардера Корама і Джона Фаа більше, ніж вони показували Лірі, але вони не знали, що дівчинка також непокоїлася. Ліра боялася пані Кольтер і часто про неї думала. І там, де лорд Ізраель тепер був «батько», пані Кольтер ніколи не була «мати». Причиною цього був деймон пані Кольтер — золотава мавпа, який наповнив Пантелеймона пекучою ненавистю і який, відчувала Ліра, проникнув у її таємниці, особливо щодо алетіометра.
І
Але коли ворог завдав удару, це була не пані Кольтер. Цигани планували зупинитися і дати відпочинок собакам, полагодити кілька саней, а також підготувати зброю для штурму Больвангара. Джон Фаа сподівався, що Лі Скоресбі знайде газ землі і наповнить меншу свою кулю (оскільки, ймовірно, він мав дві) і підніметься у повітря, щоб розвідати, що відбувається на землі. Однак аеронавт залежав від погодних умов так само, як і моряк, і він сказав, що буде туман. Справді, коли вони зупинилися, спустилася густа завіса туману. Лі Скоресбі знав, що нічого не побачить з неба, отже, він зайняв себе тим, що перевіряв спорядження, хоч воно й було в бездоганному стані. А потім, без жодного попередження, із темряви полилася злива стріл.
Три цигани впали одразу ж і вмерли так тихо, що ніхто нічого не почув. Лише коли вони почали незграбно падати на собачі упряжки і застигати на снігу, чоловіки, які були поблизу, схаменулися. Деякі поглянули у небо, здивовані швидкими незрозумілими звуками ударів, що падали з усіх боків, коли стріли влучали в дерево чи в замерзлу тканину.
Першим отямився Джон Фаа, він почав вигукувати накази з центру їхньої колони. Змерзлі люди кинулися їх виконувати в той час, як стріли продовжували сипати дощем, прямими цівками дощу зі смертоносними наконечниками.
Ліра була на відкритому місці, і стріли летіли в неї над головою. Пантелеймон почув їх раніше, обернувся на барса і збив її з ніг, зробивши не такою доступною ціллю. Струшуючи сніг з очей, вона перевернулася, щоб краще бачити. Ще не досить густа темрява була переповнена шумом збентеження. Вона чула могутній рик, брязкіт і скрип обладунків Йорика Бернісона, який біг у повному вбранні по санях просто в туман, після чого звідти почулися крики, ричання, хрускіт, могутні руйнівні удари, вигуки жаху і ревіння жорстокого гніву, який нищив їх.
Але кого — їх? Ліра не бачила постатей ворогів. Цигани збилися докупи, намагаючись захищати сани, але це (навіть Ліра помітила) робило їх ще доступнішими мішенями. В рукавицях нелегко було стріляти з рушниць — дівчинка чула лише чотири чи п’ять пострілів крізь безкінечний свист дощу стріл. Дедалі більше і більше чоловіків падали щохвилини.
«О Джон Фаа! — думала вона з болем. — Ти не передбачив цього, і я тобі не допомогла»!
Але вона думала це лише мить, тому що одразу ж почулося ричання Пантелеймона, і щось — інший деймон — налетів на нього і збив його з ніг, від чого в самої Ліри перехопило подих. А потім чиїсь руки потягли її, підняли, хтось заткнув їй рот смердючою рукавицею і перекинув в інші руки, які знову притиснули її до землі — від цього дівчинка відчула запаморочення, задуху і біль одночасно. Спочатку її руки завели за спину і стягнули так, що плечі захрустіли, а потім хтось зв’язав їх і натягнув на голову каптура, щоб заглушити її крики, тому що вона справді голосно кликала: