Північне сяйво
Шрифт:
Сани зупинилися в дальньому кінці цієї арени. Подорожні опинилися перед низькою будівлею чи кількома будівлями, на яких лежав товстий шар снігу. Ліра була не впевнена, але в неї склалося враження, що будівлі з’єднані між собою тунелями, які вгадувалися під снігом. З одного боку вона побачила металеву щоглу, яка мала знайомий вигляд, але вона не могла сказати, що це їй нагадувало.
Вона не встигла більше нічого роздивитися, тому що чоловік на санях розрізав мотузку, яка зв’язувала ноги, і грубо поставив її на землю, в той час як погонич гримав на собак, намагаючись
Чоловік, що полонив Ліру, штовхнув її уперед, немов трофей, і щось сказав. Людина у підбитій куртці з вугільного шовку відповіла тією самою мовою, і Ліра роздивилася його: він не був самоїдом чи татарином. Він міг бути вченим з Джордана. Він подивився на неї, а особливо на Пантелеймона.
Самоїд знову заговорив, і людина з Больвангара запитала Ліру:
— Ти говориш англійською?
— Так, — відповіла вона.
— Твій деймон завжди має таку форму?
Питання, якого можна було очікувати найменше! Ліра лише рот відкрила. Але Пантелеймон сам відповів, ставши соколом і кинувшись з її плеча на деймона людини — великого байбака, який підстрибнув і впав на землю, коли Пантелеймон зробив коло над його головою на стрімких крилах.
— Зрозуміло, — сказав чоловік задоволено, коли Пантелеймон повернувся до Ліри на плече.
Самоїди очікувально дивилися, і чоловік з Больвангара кивнув, зняв рукавицю і поліз до кишені. Він вийняв звідти гаманець, обмотаний мотузкою, і відрахував дюжину важких монет у руку мисливця.
Два чоловіки перевірили гроші й обережно сховали їх — кожен взяв половину. Навіть не озирнувшись, вони сіли в сани, погонич вдарив батогом і закричав на собак. Вони поїхали назад крізь широкий білий майданчик, на вулицю, заповнену ліхтарями, набрали швидкості і зникли в темряві.
Чоловік знову відчинив двері.
— Заходь швидше, — сказав він. — Тут тепло і затишно. Не стій на морозі. Як тебе звати?
Він був англійцем, тому що говорив без акценту, Ліра могла б присягтися. Він справляв таке враження, як ті люди, яких вона зустрічала у пані Кольтер, — розумний, освічений та поважний.
— Лізі Брукс, — сказала вона.
— Заходь, Лізі. Ми подбаємо тут про тебе, не хвилюйся.
Йому було холодніше, ніж їй, хоч вона була надворі набагато довше. Він знову хотів опинитися в теплі. Ліра вирішила удавати з себе неквапливу дурнувату дівчинку і перечепилася через високий поріг, коли вони заходили всередину.
Там було двоє дверей з широким проміжком між ними, отже, тепле повітря майже не виходило з приміщення. Коли вони пройшли через внутрішні двері, Ліра відчула майже нестерпну задуху. Їй довелось розстібнути хутряну куртку та скинути каптур.
Вони опинилися в кімнаті, яка була близько восьми квадратних футів з коридорами праворуч і ліворуч та з чимось схожим на кабінет, який можна побачити у лікарні. Все яскраво освітлене, всі поверхні білі або з іржостійкої сталі і також сяяли. В повітрі пахло їжею, знайомою їжею — беконом та кавою, і чувся невловний слабкий лікарняно-медичний
— Удавай із себе дурну. Будь справді незграбною та загальмованою.
Дорослі дивилися на неї згори вниз — чоловік, який її привів, другий чоловік в білому халаті і жінка в уніформі медичної сестри.
— Англійка, — сказав перший чоловік. — Мабуть, торговці.
— Звичайні мисливці? Звичайна історія?
— Те саме плем’я, наскільки я пам’ятаю. Сестро Кларо, будь ласка, візьміть малу і подивіться її, добре?
— Звичайно, лікарю. Ходімо зі мною, моя люба, — сказала сестра, і Ліра слухняно пішла за нею.
Вони пройшли вздовж короткого коридору з дверима праворуч і їдальнею ліворуч, звідки долинав стукіт ножів і виделок, голоси і знову запахи їдальні. Сестра була приблизно такого самого віку, що й пані Кольтер, думала Ліра, здавалася жвавою, розумною, але невиразною — вона могла зашити рану, поміняти пов’язку, але ніколи не змогла б розказати історію. Її деймон (і Ліра відчула дивний холодок, коли помітила це) був маленьким білим собакою, який дріботів поряд з нею (минув ще час, але вона не зрозуміла, чому це змушувало її відчувати якийсь холод).
— Як тебе звати, люба? — запитала сестра, відчиняючи важкі двері.
— Лізі.
— Просто Лізі?
— Лізі Брукс.
— Скільки тобі років?
— Одинадцять.
Лірі говорили, що вона була малою як на свій вік, що б це не означало. Це ніколи не впливало на її почуття самоповаги, але зараз вона вирішила використати цей факт, щоб показати Лізі сором’язливою, боязкою та пришелепуватою, і вона трохи зіщулилася, коли вони зайшли до кімнати.
Вона очікувала питання про те, звідки вона і як тут опинилася, тому підготувала відповіді, але сестра була позбавлена не лише уяви, але й цікавості. Больвангар був далеко від Лондона, а діти, мабуть, постійно потрапляли» сюди, що було зрозуміло з того, що сестра Клара зовсім не виглядала здивованою. Її доглянутий охайний деймон, який біг поряд маленькими кроками, був так само жвавий і невиразний, як і вона.
У кімнаті, до якої вони зайшли, були кушетка, стіл, два стільці, шафа для документів, шафа з ліками та бинтами і ванна. Щойно вони зайшли, сестра зняла з Ліри її куртку і кинула її на сяючу підлогу.
— Знімай решту одягу, люба, — сказала вона. — Ми швиденько оглянемо тебе, щоб впевнитися, що ти гарненька й здоровенька, без відморожень та нежиттю, а потім знайдемо тобі красиве чисте вбрання. Ми також відправимо тебе в душ, — додала вона, тому що Ліра вже не міняла одягу і не вмивалася досить тривалий час і в теплі без жодного протягу це ставало дедалі більш відчутним.
Пантелеймон, протестуючи, замахав крилами, але Ліра заспокоїла його, кинувши сердитий погляд. Він усівся на кушетці, а Ліра зняла свій одяг, відчуваючи обурення й сором, але вона не втрачала здорового глузду, приховала це і продовжувала вдавати з себе дурнувату й слухняну дитину.