Пафос
Шрифт:
Двадцятидворічний персонаж андеґраундного передання.
Темна лінія спектру.
Ц— ПР-42 відхиляє пасмо лакованого волосся від жовтого шкла і звертається до Корвата мікшованим голоском. У дитячій анімації так говорять виповзлі з мушель молюски:
— Аристиде Михайловичу, хочу Вас запитати…
— Прошу.
— Ви в минулій лекції розповідали про модерністичне сприйняття світу. Ви казали, що комунізм і фашизм були найбільш вдалими модерністичними проектами. Я цього якось не можу зрозуміти. Нам професор Боровчук казав, що модернізм — то напрям у мистецтві, але ж фашизм не був мистецькою течією. Може Ви поясните якимось прикладом…
— Охоче, — Корват завважує вузьку талію, розвинуті стегна і груди Ц-ПР-42. — Я Вам розповім притчу.
«Чогось мене повело нині на анекдоти», — констатує він подумки: «Певне, старий Стасьо зурочив… А цю пацифістку треба буде втягати по перездачах. Може й вийде з того якась пригода. Все ж таки кажанчик на четвертому курсі, а обручки ще нема…»
— Уявіть собі, — починає він притчу, — сенаторський палац часів Римської імперії. Величезний, населений павичами, пеліканами і мармуровими статуями, палацовий парк. Сенатор виходить на ранкову прогулянку у супроводі цілого натовпу рабів з віялами, наложниць, посіпак,
— Підар гнойний, етот ваш сенатор, — раптом переходить на російську Ц-ПР-42, повертається і йде геть.
«Вона таке мені сказала? Не може такого бути!… Причулось?…» — Корват ошелешено спостерігає потилицю Ц-ПР-42. Серед пустелі розгублено-верескливих коротеньких кочових думок (помсти! помсти!) Палестиною спокою народжується припущення: «Це ж, напевне, знову атенолол грає мої збаранілі рецептори… Фармацевтичне зґвалтування реальности… Не могла ж вона дійсно сказати мені, викладачеві, таке…» Реве «дзвоник».
Авдиторія швидко наповнюється строкатим рухом, запахами дезодорантів, парфумів, поту, перегару, тютюнового і конопляного диму, ароматичних добавок до пральних порошків. Хвилею здіймається і відразу спадає стишене стакато дискантів і контральто. Шелестіння конспектів і спідниць. Нахабнючка Ц-ПР-42 умощується поряд із цибатою білявкою Магдою, щось їй захоплено розповідає, сміється. Білявка (блакитноокий екземпляр Ното europeans nordicus) обдаровує лаковану batlasse чарівною посмішкою, нахиляється до неї і цілує.
«Лесбійки!» — вирішує Корват. Недбалим помахом руки (сідайте ж уже!) він вітає авдиторію.
Тиша. Аристид Михайлович Корват, приборкавши хтиві фантазії та відігнавши холодну примару атенололовоі млосності, починає:
— Запишіть тему сьогоднішньої лекції. Минулого разу я розповідав вам про архетип Народження Божества, присутній у давній літературі. А також ми з вами говорили про його модерне і постмодерністичне відлуння у сучасних художніх текстах. Сьогоднішня лекція присвячена архетипу Самогубства. Отже записуйте: «Випадок Зенона: інтерпретація суїциду в літературних текстах». Записали? Швидше записуйте… З літератури я даю вам тільки одне джерело: D.Cettor Еssai sur lа narration dа suісіdе. Часопис NERVURЕ, 1999, число п'яте… Записали? Що? Так, французькою мовою… То ваші проблеми.
Отже суїцид. Самогубство. Ніхто з присутніх не пробував покінчити зі своїм існуванням? Ні? Вельми втішений… А проте, від часів самогубства Зенона Кітіонського (про котрого зокрема піде в нас мова далі) до фатального стрибка з вікна французького філософа Жіля Дельоза (1995 року) практики суїциду вплетені вибагливим візерунком у знакову, ритуальну, оповідальну тканину світової культурної матриці… Чи бачили ви фільм «Матриця»? Ну то тоді знаєте, про що я кажу… На перший погляд, нескладною, прозорою уявляється етимологія самого слова «суїцид». Але вже десь на кордоні звукового навіювання, так би мовити, шаманського проговорювання «сууйтцид» нам чується англійське swing — ритми барабанів, банджо, смертоносні танці негритянських жерців, пурпурові присмерки джезу… Латинське слово sui — «себе» ми зустрічаємо у сталевих періодах Цицеронових трактатів — sui conservandi causa — «задля власного врятування». Не відомий історії слово-творець темних століть долаштував до цього слова корінь caedo — «бити, різати, нищити»… Встигаєте записувати? Напишу вам на дошці… Крейда знов волога! Коли ви вже навчитесь готувати авдиторію до лекції?… Хто староста курсу?
Корват пам'ятає, що старостою четвертого курсу є валькірія Магда. Він не відмовляє собі у задоволенні відправити її за сухою крейдою у деканат, помилуватись дефілядою хижого спортивного тіла. Краєм ока він обмацує розкішний вигин її стегон, блиск плоті у розрізі темно-синьої спідниці. «Нащо ж було вдягати до такої спідниці яскраво-червоне взуття? Відразу видно, наслідки спілкування з лохами», — співчуває дівчині лектор.
— … Марк Туллій, — продовжує він, отримавши суху крейду з рук Магди (довгі пещені пальці, перстень з жовтим топазом), — застосовує слово, утворене від вказаного кореня у значенні «офірного заклання» — іnter саеsа et роrrcta — між закланням жертви і покладенням її на жертовник. До речі, будь-хто з вас може собі побавитись і увести до українського лексикону нове словоутворення інтерцидний у значенні «міжжертовний, недоофірований». Не бажаєте? Ну, це жарт… Продовжуємо… Знавець древньо-грецької може відчути у слові «суїцид» відблиск мілітарного заліза, присутність прямого еллінського меча — sіdеrіоn, котрим Софоклів Аякс перерубує нитку свого героїчного і звитяжного чину. Ось такими конотаціями облаштована фонетика
Розповідь про самогубство яко подію, або випадковий уривок життєвої історії, відбувається вже після суїцидаль-ного акту. Розмови друзів, родичів, сусідів самогубця формують оповідальність особливого типу. Вам, певне, відомо, що самогубців колись не дозволяли ховати на християнських цвинтарях, позаяк самогубство — гріх проти Бога. Так само «поховання у слові», віртуальна панахида розмов, пліток, спогадів близьких, оправдальні монологи справжніх і уявних винуватців відбуваються через оповідальність особливого типу, яка знаходиться поза межами звичайного побутового анекдота. «Мовчання, безумовне мовчання оточує факт самогубства», — писав у 13-му столітті славетний схоласт і радник двох Вселенських соборів, світоч середньовічної ерудиції Сиґер Брабантський. На думку багатьох психологів і психоаналітиків, те, що про самогубця говорять інакше, підкреслює позамежність його смертної практики, підкреслює, що кожен акт самогубства ховає в собі Послання, адресоване, зрештою, нам усім. Це Послання про неповноцінність життя взагалі, про невдячність і жорстокість близьких, про неминучість оплати всіх авансованих нам радостей буття, про безжальність або байдужість коханої істоти, справжнє єднання з якою можливе лише на теренах, де стають безглуздими всі прояви егоїзму («я зійду у могилу, щоб тебе обійняти», пише Гайне у «Ліричному інтермецо»), про Вигнання з уявного світу (Варт), про заколот друзів, про несправедливість Творця, який створив недосконале тіло (зависоке, занизьке, надто худе, товсте, клишоноге, з плямою на носі тощо), про вперте мовчання телефона, про нестерпну легкість буття, про невиліковність СНІДу (ату її, цю завжди невсихаючу науку!), про Порожню Фортецю Бруно Беттельгайма, побачену у наркотичному видінні, про примарних монстрів (цатоґванів) Лавкрафта і Вілсона, що при повному Місяці висотують нашу свідомість… Чи не помітили ви того, що, заглиблюючись у послання самогубця, я стаю нестерпно літературним? Даруйте, але є підозра, що не всі люди мають однаковий стиль мислення — уявіть собі, що дехто навіть у момент затягування петлі може думати про Лавкрафта… Пречудовий дослідник кордонів людського-занадто-людського Ролан Барт так описує створення Послання: «Я стягую на себе роль: я той, хто буде плакати, і цю роль я граю перед собою — і від неї я плачу: я сам собі власний театр. І, бачучи себе у сльозах, я плачу від цього ще сильніше; якщо ж вологий потік з очей підупадає, я швиденько повторюю адресовані собі різкі слова, від котрих вони потечуть знову… У такому подвоєному промовлянні, що ведеться до фінальної какофонії (клоунська сцена), міститься задоволення певного штибу». Принагідно згадаємо Вертера, що описує Шарлотті образ своєї майбутньої могили… Життя для самогубця перетворюється на співмірний з його особистою проблемою предмет, він крутить його у руці, дивуючись: таке нікчемне! Він залишає цей м'ячик нам у спадок: бавтеся, Добродії, я набавився вже. Він уявляє, як м'ячик розгорнеться у ляпас і навідліг вдарить по щоці ту сизу імлу, якою поступово постаємо ми всі в уяві самогубця, розгорнеться у прокляття, котрим і розпочнеться Армаґедон. Аureoir, my frend, aureoir! Це адресовано всьому світові! Суїцид, таким чином, виявляється чимось більшим за подію. Більшим за ситуативне переконання. Це — релігія смерті яко свідомого вибору. Це — виклик Творцеві від тваринної істоти: «Ти сотворив життя, а я сотворю смерть і урівняюсь із Тобою!» Під цим кутом зору самогубство не є апофеозом стоїків, а, радше, квінтесенцією всіх стильових пошуків післямодерної доби…
Зенон Кітіонський.
Діоген Лаертій зауважує, що від Зенона Елійського, учня і коханця славетного Парменида, в Елладі було аж вісім філософів з цим ім'ям. Можемо говорити'про найулюбленіше чоловіче ім'я Передвічної Софії. Кітіонець з того загону однойменників був третім, мешкав у четвертому столітті до Різдва Христового, був калічним від самого народження і покінчив життя настільки достойно, що поп-біографи античності перетворили його у найвзірцевішого самогубця давнього людства. Він зробив свій останній вибір, отримавши Знак — зламаний мізинець. Невиправний цинік Родольфо Картенат жартує, що виглядає правдивим припущення: цей мізинець був останньою цілою і функціонуючою частиною Зенонового тіла. Так чи не так, але Провидіння, у котре давньогрецький філософ (при всіх тодішніх теїстичних сумнівах) мав би вірити, вказало йому: життя втратило лінійність (а разом з лінійністю сенс) і перетворилось на дурне коло ситуативних повторень.
Ми б сказали: Grounhog's Day [18].
Зенон добровільно залишає життя, стає героєм, йому споруджують статуї. Адже для античного світу у Посланні самогубця ще немає нічого непристойного. Радше навпаки: дисонанс старості із вічно юним, безсмертним світом (упроявлений у знищенні улюбленого мізинця) є зрозумілим античній людині, і взірцевий мудрець не чекає ганебного здитинення (безпомічність, маразм, знущальні жарти дітлахів, презирливі погляди красунь, зламані пальці). Він лише заповіт, напучує друзів досвідом своїх помилок і мандрів, дефлорує щойно куплену п'ятнадцятирічну рабиню (та верещить під натиском могутніх чресел старця), роздає бідним мідяки, дякує архонтові і народним зборам за їх громадські чесноти, приносить тлусті жертви всім богам і відправляється за допомогою шляхетної отрути (або через кратер сицилійського вулкана, як у випадку Емпедокла) на береги Стіксу. Як високо підноситься це світле і прозоре видіння античної суїцидальности над невротичним зведенням порахунків з власним «я» у закопченому фабричними трубами, прагматичному, сіро-жовтому, як сторінка радянського шкільного підручника з портретом Маркса, дев'ятнадцятому столітті. Барон Стендаль пише: «Людина, котра аж сорок п'ять хвилин роздумувала про самовбивство, вже влізла на стілець і зняла з книжкової полиці каталог дзеркал сен-гобенської фабрики». Цитата з «Арманс». Ви записуєте? «Сен-Ґобен» пишеться через «о»… Добре, почекаю… Отже, з'являється романіст, котрий бере на себе ролю адресата Послання. У своїх сентиментальних вчительських оповідках він перетворюється на невтішного зашмарканого родича всіх самогубців і узагальнює, і повчає, і ототожнює, і розповідає і, нарешті, вбиває бідну мадам Боварі… А потім, у «Максимі» чи «Мулен Ружі», доїдаючи охолоджене суфле з абрикосами (ґарсон, я замовляв бордо!), повідомляє вухатому потенціальному біографові: «Мадам Боварі — це я!» Зрозумійте мене вірно, тут і тепер я кажу не про Флобера (мир його пам'яті!), а радше про Метафлобера, деконструктора соціальних (вибачте за банальність) причин самогубства.