Пафос
Шрифт:
Доктор Дідьє Сеттю зауважує: «Зіткнувшись із самогубством, ми доконечно знаємо результат, але одночасно передчуваємо таке розмаїття всеможливих причин, що не можемо призупинитись на жодній; а, разом із тим, якесь відчуття — редукція незнання, або безсилля — підштовхує нас до ситуації, коли кожна з можливих причин є правдивою». Перед такою непевністю можна надовго загубити позитивне сприйняття життя, перефарбуватись у ніцшеанця, підштовхнути ближнього, не питаючи, з якого такого добра той похитнувсь… Самогубець актом власної волі перетворює лінію особистої історії на коло, повертаючись до арійського світосприйняття предків. Може тому серед євреїв так мало самогубців? Цикл замикається в особистому Вічному Поверненні. Він каже нам: я забираю весь свій
Аристид Михайлович на хвилину відривається від кольорових аркушів і оглядає авдиторію. Повний безлад. На задніх лавах йде жваве обговорення якихось позалекційних подій. Ц-ПР-42, притулившись до оголеної руки Магди, зануривши кирпатий носик у золотаві хвилі її волосся, щось щебече у вушко валькірії. Рука нахабнючки майже обіймає її стегна. Магда, впіймавши Корватів погляд, хтиво посміхається. Ц-ПР-42 теж обертається до кафедри, дивиться на лектора вкрай недружньо. «Поламав лесбійський кайф пацифістці!», — підлувата радість припливає до Корватового обличчя рожевою барвочкою. З несподівано приємним відчуттям Корват повертається до лекційної вправи.
Авдиторією блукають студентські записки.
1) Галина Яремків — Ц-ПР-42: «Ти бачила, як Пампух дививсь на Магду? В нього аж слина на черево текла! Не ревнуєш?»
2) Галина Самар — Магді: «Якщо ти, соска, зраджуєш мені з Чорною Жабою, тою, котра тебе зараз обнімає недоробленими дистрофічними кістлявими граблями, я тобі, соска мала, після пар виберу очиська. Зрозуміла?»
3)Магда — Галині Самар: «Хочеш мене, пісюхо?»
4)Ц— ПР-42 -Галині Яремків: «Ревную. Дуже!!! А Пампух такий сексуальний. Особливо це неголене підборіддячко. Так би й вкусила, щоб аж кров пішла. А потім трахнула (разом з Магдою, бутербродом, як у тому журналі)!!!»
5) Галина Самар — Магді: «А ти як думаєш? Правильно!»
6) Магда — Галині Оленчук: «Галиночко, кицьо, включи, будь) ласочка, плеєр. Нехай Пампух трохи поскаче. Нудно, як на молдаванській панахиді».
«Суїцидальна література 20-го століття, — продовжує Аристид Михайлович, — отримує у спадок від попередньої епохи небагато якісних рефлексій. Хіба що передсмертну записку бідної Олі із недоладно-геніальним словом «дебют» (Достоєвський) та агонію Емми Боварі… Модерністичне мислення нової доби відмовляється визнати самогубство трагедією. Цитований вже французький психіатр пише: «Ми звертаємось до оповіді романіста саме тому, що через літературу виявляється багато потаємного, окультного, «Боварі — це я!» багаторазово було трактоване текстознавцями. Але ризикнемо запропонувати ще один варіант: ми бачимо в цьому прикладі ознаку вдалого псевдоніма. Вдалого, позаяк він вичерпує собою самогубство». У наведеній цитаті для модерніста слово «вдале» важливіше за «самогубство». Модерніст мислить проектно, тому
Послання самогубця він бачить у якості оригінального, але припустимого способу пошлюбити літературну славу.
Найблискучіший приклад такого модерніста — французький письменник російського походження Ромен Ґарі, автор одного з найкращих (як на мій смак) романів 20-го століття — «Коріння неба». Його літературне життя позначене псевдонімами-самогубцями. Починаючи з першого роману (у той час йому було дев'ятнадцять років), він підписувався «Люсьєн Брюлар» Потому підписи різноманітнішають: Фоско Сицибальді, Шате Боґа. Низка історій, понаписаних під егідою «псевдоніми», у яких герой закінчує самогубством, дозволяє собі померти, ставлячи нас перед знаком суїциду. Відтак у творах Ґарі оформлюється псевдонімічна серія «Еміль Ажар» У лабіринтному романі «Псевдо» Еміля Ажара його персонаж Тонтон Макут — Р.Ґарі? — вбиває себе. Пароксизм нестерпної особистості: «Ажар» насправді існує у тому вимірі, котрий ми звикли називати «реальністю» (це літературне псевдо Павловича, молодшого двоюрідного брата Ґарі, якого він, за звичкою старого фальсифікатора, рекомендував
7) Галина Оленчук — Магді: «Якщо я включу плеєр, то що мені за це хорошого буде, Магдочко?»
8) Магда — Галині Оленчук: «Дівки, ви що, всі подуріли? Ти теж мене хочеш?»
9) Ц— ПР-42 -Галині Оленчук: «Будеш чіплятися до
Магди — тобі піздєц!»
10) Галина Оленчук — Магді: «Це не я, це ви там подуріли, лесбіянки кончені. Домовляємось: я включаю плеєр, а ви мені виставляєте в буфеті сік, каву і тістечко. Але не те маленьке, а велике, з кремом! Р.5. Магдо, скажи тій дурній своїй подрузі, що за базар треба відповідати. Нехай подумає і вибачиться. Я чекаю».
…Дещо інший шлях, — перевертає чергову картку Корват, — брав відомий вітчизняний прозаїк Юрій Андрухович, роман якого «Перверзія» є, перш за все, наскрізною оповідкою суїцидального типу відлік внутрішнього романного часу йде від 11 березня 1993-го року. Коли покінчує життя самогубством (або імітує цей акт) Стас Перфецький, персонаж-гібрид, химерне поєднання акег е§о самого ддруховича і романтизованого образу київського режисера Сергія Проскурні. Якщо згадати, що день народження (тобто єдина для живої людини безсумнівна дата) автора роману — 13 березня, маємо доконечно вибудуваного гностичного змія, що кусає себе за хвіст. Гадаю, що в окультній символіці немає більш суїцидальної потвори. Самогубство Перфецького Андрухович описує так: «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках… Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня». Тут подибуємо спробу постмодерністського письма реставрувати той світлий, естетизований чин припинення топтання рясту часів античності, котрий оприявлено у біографії Зенона. Але знов усе псує іронія. У шостому пункті «заповіту Перфецького» читаємо про його борги у сумі «27 тис.730 ам. доларів». Зелене капустяне шурхотіння затуляє обрій чистої естетики. І знов недосяжним виявляється чин Кітіонського старця…
На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук.
Музичка.
Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі.
«Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!» — Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до стола, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Всі записи присутні.
«Упс!» — дивується він. — Щось не так? — запитує нахабнючка. Магда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. «Ось чому в неї червоне взуття!» — здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком.