Пасербки восьмої заповіді

Олди Генри Лайон

– Що з тобою, Джоше?! – Марта розуміла: довго втримати їй пса не спромога, та й узагалі

Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жінка.

За що свого часу й поплатився.

Пес уперто тяг її до колодязя.

Усе ще утримуючи однією рукою собаку, Марта дійшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело.

Неподалік від дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистої яблуні притиснувся спиною молодий циган, скоріше циганча, виставивши перед собою кривий ніж.

– Не підходь! – мов підстрелена рись, сичав хлопчисько

й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’яніла на вітрі. – Присягаюся мамою, заріжу! Не підходь!..

На товсту яблуневу гілку був міцно намотаний шкіряний повід гнідого красеня, засідланого на подив старим і поношеним дерев’яним сідлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим більше натуральний циган.

Кінь нервував, трусив головою і форкав.

Ліниво, з неквапливим спокоєм людей, що вміють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужиків. Двоє тримали короткі, із товстим обухом сокири, більш зручні для роботи, ніж легкі вівчарські чупаги; третій діставав із піхов свій ніж, на відміну від циганського широкий та прямий, а четвертий ганчіркою нашвидку перев’язував п’ятому розсічену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужиків ясно було видно, що жити хлопчиськові зостається лічені хвилини. Просто нікому не хотілося лізти першим та даремно кривавитися.

Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед.

– Це циган, – заспокійливо кинула жінка псові. – Конокрад. Ти ж ніколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справді, адже посічуть сокирами – і його, і нас із тобою!

Пес не чув.

– Не візьму я їх, Джоше, – мало не плакала Марта, із останніх сил стримуючи пса. – Сам знаєш, надірвалася я з тобою, багато не зможу… і втомилася з дороги. З княжичем – то так собі, розвага була, як тобі в сільського дурня яблуко з воза взяти… та постривай же! Біс із тобою, Джоше…

– На останніх словах Марта поквапно затулила рота, нашвидку озирнулася навсібіч і, відпустивши собаку, пішла до гурту й конокрада.

Джош нечутно ступав слідом.

– За що хлопця губите, добрі люди? – запитала Марта й підступила до пораненого.

– Коня взяв, падлюка! – одказав владним голосом той, в якому відразу можна було впізнати сільського війта. – Я вже думав – усе, пропав жеребець, відведуть у Сілезію чи за Дунай і пиши пропало… А бач, не встигли відвести, плем’я єгипетське!

– Не підходь! – безнадійно скрикнуло циганча. – Ай, не підходь, життя позбавлю!

Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передпліччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчіркою порізу. Чоловік стрепенувся, хоча поріз був дріб’язковий, і навіть якби Марта зачепила його – болю особливого не завдала б, потім часто закліпав, немов йому в око потрапила смітинка, потрусив патлатою головою і здивовано вирячився на своїх супутників.

– Агов, мужики! – гукнув він. – Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?!

Найближчий власник сокири – кремезний похмурий бородань – повернувся й виразно постукав себе обухом

по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше – якщо сокири не шкода.

– З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв!

– Невже?!

– Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп – он же твій жеребець стоїть!

– Це не мій жеребець! – упевнено мовив поранений Саблик.

– Не твій?

– Не мій. У мене зроду гнідих не водилося.

– Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив – начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів – бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!..

– Не мій кінь, – Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. – Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю.

– Тоді за що ми до цигана сікаємося?!

– Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув.

Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя.

Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним.

Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати.

– Не підходь, – циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. – Уб’ю!

Марта не озвалася.

– Не підходь! – ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю.

Джош облизав циганчаті мокрі щоки та ліг поруч, покусуючи стебельця трави.

– Тікав би ти звідси, – Марта витирала з лоба піт і зрозуміла, що злякалася, – шалено, смертельно злякалася, просто раніше не встигла це помітити, а коли помітила, то не пустила в серце.

Якби Джош-навіженець кинувся на мужиків, ліг би під сокирами через дурість свою невгамовну…

– Друц, – замурмотало циганча, втупившись у землю. – Мене звуть Друц!.. Я для тебе, пані, я за тебе… Наш табір у Сілезію три дні тому пішов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, пані, вийми мою душу, топчи її, дави каблуками – дякуватиму тобі, у ніжки поклонюся! Хочеш?!

Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками.

– Дурень ти, Друце-конокраде, – зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. – Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики – ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати – затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи!

…Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу.