Патетична соната
Шрифт:
Непочута розмова.
Марина (перегравши).Буде!
Андре.Маrіnon! Ще і ще!..
Марина.Невже і вам подобається?
Андре (ревниво).«Невже і вам»! А ще кому?
Марина.Угадайте.
Андре.Ну, звичайно, кому ж. Йому!
Марина.Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У
«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».
Андре.І я б вас розбудив, коли б було дозволено.
Марина.Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?
Андре.Мені?… Угадайте!
Марина.Росія?
Андре.Честь оддаю, але ні.
Марина.Революція?
Андре.Вітаю, але ні.
Марина.Ну, не Україна ж?
Андре.Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…
Марина.Ви сказали — вітаєте революцію? За що?
Андре.Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.
Марина.А вгадайте, що мені ввижається од музики?
Андре.Таток?
Марина.Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?
Андре.Кого?
Марина.Лицаря, що любить українські зорі.
Андре.Так?
Марина.День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…
Андре.Дівчині?
Марина.Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти).Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч).«Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:
— Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»
Андре.Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…
Марина.Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?
Андре.Хай дівчина жде лицаря!
Марина.Так?
Андре.Лицар буде! Він уже на порозі.
4
Одчинивши
— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих…
Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. «Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!» — чую я і, непомітний, іду геть.
5
Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.
Шепочу:
— Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця).Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).
III
1
Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку «Марсельєзу». Сидить чистій. Співає:
В суботу і в неділеньку, Сказать би раз у раз, По вулиці гулялисі В штиблетах господа-с. А як прийшла свободонька, Вже вулиця не та-с: Нема, нема роботоньки З суботи й до суботоньки, да-да-с.2
Підходить другий.
Сідає:
— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.
Перший.А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!
Другий.Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.
Перший.Це моє місце.
Другий.Тепер свобода слова, совісті і місця.