Печера
Шрифт:
– Вам здалося, – сказала вона нарешті.
Кович осміхнувся – якось сумно.
– Вам здалося, – промимрила Паула майже крізь сльози – і в цей момент згадала.
Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під'їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками – тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…
Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився – режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…
– Це випадково, – сказала Паула сама собі,
Кович знизав плечима.
– Що ж, дякую, що ви мені сказали, – пробурмотіла Паула до підлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…
– Випадковість, – луною відгукнувся Кович. – Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже думав – може, це зі МНОЮ не все гаразд?…
У двері нерішуче пошкрябались; бабуся з ганчіркою зазирнула – і злякано зачинила двері. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й дві – до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звільнить кабінет, надавши бабусі почесне право зібрати пил, що осів на меблях у процесі творчості…
Паула зітхнула. Кович сидів до неї боком, похмурий, якийсь жалюгідний, наче гірський орел, котрий узагалі-то могутній, але от саме в цю конкретну мить утомлений і хворий…
– А взагалі-то, – вона всміхнулася, раптом відчувши перевагу своєї поінформованості, – взагалі-то бувають такі випадки… Антивіктимна поведінка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…
Вона не мала наміру багато розповідати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповіла про Дода Дарнця, про гидкі датчики та ідіотські питання, і про Тритана теж розповіла – зрозуміло, не згадуючи про ресторан «Ніч».
– Це ніби така соціальна програма, і я в них – цінний експонат, – вона всміхнулася. – Трохи чудні, звісно, проте загалом вони – дуже цікаві, симпатичні люди…
Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазі тільки Тритана. Та Кович не міг цього знати.
– Ти їм сказала? – неголосно запитав Кович.
Паула помовчала. Перепитала обережно:
– Про що?
Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабінету, сперся ліктями на письмовий стіл:
– Про те, що ми зустрілися, вони, гадаю, знають. Ти казала їм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?
Паула мовчала.
Під вікном жваво гомоніли – працівники театру розповзалися після вистави; хтось засміявся. Грюкнули двері.
Власне, сьогодні вона не сказала Тританові… про Ковича. Можливо, дарма. Втім, вона ж вирішила сказати наступного разу…
Кович помітив її вагання:
– Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?… Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи… Ти ж не розповідаєш усім підряд, з ким ти спиш?…
Паула спала з гномом, вишитим на ковдрі, однак зізнаватись у цьому Ковичу справді не стала. Він сприйняв її мовчання як підтвердження своїх слів:
– От бачиш… Збережи… нашу скромну таємницю. Зроби мені ласку.
Паула мовчала.
Їй не хотілося вступати в суперечку, але й обіцяти теж нічого не хотілося.
– Я подумаю, – примирливо сказала
Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася від скромної порядної машини, що повільно пливла з протилежного боку вулиці й нікогісінько не займала.
Розділ третій
Сьогодні Печера жила особливо голосно; білі царнині вушка тривожно стригли, перебираючи силу-силенну звуків, відокремлюючи випадкові від важливих і прості від небезпечних. Вона хотіла – і боялася – спуститися до водопою; табунець її подруг нещодавно наткнувся там на пару голодних сірих схрулів, і на якийсь час вода забарвилась червоним… Ненадовго. Течія віднесла кров, а жертвою стала всього одна, стара й хвора, обтяжена роками особина, і схрулі бенкетували над її тілом, а потім зчепилися за здобич з барбаком, що непрошений припхався на бенкет… Звуки і згуки розповіли царні про коротку й жорстоку сутичку, про те, як ситі схрулі нарешті відступили, але барбак не задовольнився стервом – одігнавши схрулів, кинувся по гарячих слідах табунця царн…
Вона хоче жити. І вона житиме довго; вона бреде по переходах Печери, де за кожним каменем ховається смерть. А маленька тваринка несе своє життя, мов свічку, і вся сила йде на те, щоб зберегти, сховати од вітру її слабкий і гарячий вогник.
Посеред широкого тунелю, що круто йшов униз, царна спинилась. Зовсім поруч чулося чуже дихання, швидке дихання дрібної істоти; зовсім поруч шкрябались кігтики об камінь, чулось, як хтось розсовує мох, обриває лишайники…
Під воложистою стіною стояв на задніх лапах тхоль. Молодий і жадібний, жовтувата шкіра його здавалась у напівтемряві коричневою. Тхоль шукав у заростях моху личинки скельних хробаків, знаходив, виловлював і їв; поява царни змусила його відірватися від цієї справи на секунду, не більше. Тхоль був голодний.
Дивлячись на нього, царна теж згадала про голод; мох, у якому дрібний звір ловив своїх личинок, цілком годився в їжу. Свіжий мох і спрагу тамує, а ш же страх як хочеться пити…
Вона ступнула вперед, уже відчуваючи язиком терпкий смак зелені, проте не забуваючи напружувати круглі мушлі-вуха; серед відгуків-ниток, серед скрипу, шелесту й дихання, що линули від тхоля, крізь шлюбний спів далекого й безтурботного барбака пробився раптом ледь уловний, ледь відчутний…
Її високі ноги здатні були на найдовші, найкарколомніші стрибки. Вуха й ноги – де там зеленому схрулеві, схрулеві-підлітку, полювати на таку дичину?!
А мисливець-схруль і справді був підлітком. Дуже молодий, недосвідчений, невмілий хижак, і на царну йому було наплювати. На перший раз йому цілком вистачало й тхоля.
Не підкріплений ні досвідом, ні навичками, інстинкт хижака все одно був смертельною зброєю. Значно сильнішою, ніж незміцнілі зуби й маленькі пазурі; тхоль, для якого трапеза виявилася останньою радістю в житті, заверещав.
Царна готова була зірватися з місця й тікати, але її інстинкт, перевірений інстинкт жертви, сказав ш, що небезпеки немає. Немає, поки вона не помчить стрімголов, не побіжить по коридорах, де тільки цокіт ратиць і ніколи виловлювати зі звуків небезпеку; тоді, на бігу, вона буде вразлива…