Печера
Шрифт:
На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.
Поспішив Митик.
Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, – це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:
– Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!
Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:
– А я дядька надурив! Я сказав, що ти
Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.
На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:
– Дівчино! Шановна дівчино!
Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.
Хлопець був абсолютно незнайомий – років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець – студент консерваторії.
– Дівчино мила, не хочете придбати змію?
Паула не встигла й кліпнути, як хлопець розкрив футляр і витяг на світло невелику бридку змійку з трикутною головою, роздвоєним язиком і липким гіпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволі відсахнулася.
– Чудова змія, – сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалізує по три десятки змій. – Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!..
– Це гадюка? – запитала Паула відступаючи.
Хлопець щиро обурився:
– Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…
– У мене немає грошей, – сказала Паула, радіючи, що знайшла відмовку.
– Я віддаю за безцінь, – хлопець ясно, мило, геть по-хлоп'ячому всміхнувся. – Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..
Зміїна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змія не просто могла завалити слона одним укусом – вона явно вже таке робила і прагнула зробити знову.
– Мені не треба, – відступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стінку зупинки. – Мені не треба змії, я на роботу спізнююсь…
Вона спробувала обійти настирного юнака, однак той, усміхаючись, загородив їй дорогу. Зміїне тіло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.
– Дівчино мила… Вам пощастило. Ви потім лікті кусатимете, це остання змія з останньої партії, це рідкість, дуже дешево, ну візьміть, потримайте в руках, вам потім віддавати не захочеться, тільки візьміть у руки!..
Підтверджуючи його слова, змія почала звиватися активніше й засичала.
Чого я й досі тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розіграш… А може, купити? Буде Митикові подарунок?…
Можливо,
– У вас дома є акваріум? Немає? Підійде велика каструля з кришкою… Беріть-беріть!..
Змія ще раз моторошно зашипіла; Паула сховала руки за спину.
Чого вона стоїть і слухає цю маячню?! На роботу… Розганяй…
– Юначе, ця змія продається?
Поруч з Паулою казна-звідки взялася середнього віку дама в крислатому капелюсі; очі її горіли, наче вона сама не могла повірити своєму щастю:
– Дозвольте? Можна глянути?…
Юнак охоче подав ш змію, а Паулу вже відтісняв убік літній чоловік в окулярах, із сивуватою лікарською борідкою:
– Це змія? Вона продається?… Можна?
– Бачите, – докірливо сказав Змієносець Паулі. – А ви не хотіли… Вирішуйте – ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «ні»…
– Я готовий доплатити, – швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертіла змію в руках.
Та вона ж іграшкова, подумала Паула з полегкістю. Ох і хлопець, справжній клоун, вона ж механічна, як він мене розіграв…
І, розсміявшись, ухопила гадину за пружний хвіст.
Дотик живої холодної луски враз вибив ш з голови всі думки. І розумні, й не дуже.
Чоловік, потонулий у м'якому шкіряному кріслі, натиснув на «стоп». Повернувся до сірого віконця дисплея, де бігли, пульсували два ламані графіки – у правій частині чорний, у лівій – червоний. Чоловік поклав руку на клавіатуру – графіки сумістились; певний час він похмуро стежив за їхнім танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибій.
– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.
– Вистачить, – зронив чоловік у кріслі. Перемотав плівку, знову натиснув на «Пуск».
«Чудова змія. Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…» – «У мене немає грошей…»
Камера смикнулася, розгублене обличчя дівчини ковзнуло вбік – і знову повернулося в кадр. Спостерігач бачив його в дрібних деталях – рух вій, рух зіниць, бачив, як на мить стислися пересохлі губи.
«Я віддаю за безцінь… Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..» – «Мені не треба… Мені не треба змії…»
– Невиразно працюєш, – зітхнув спостерігач, зупиняючи запис. – Прісно.
Він підвівся, замислено стяг із себе білий короткий халат – під ним виявилася коричнева замшева сорочка.
Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмі, образився:
– Беріть професійних акторів… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…
– Повчи мене, – беззлобно відгукнувся чоловік у замші. Лаборант напружився й трохи відступив; його співрозмовник пройшов до телефону.