Пентаграма

Несбьо Ю

– Га?

– Я сни бачити перестану?

На пару секунд на тому кінці повисла тиша.

– Знаєш, Харрі, я тут зміркував, флуніпам у мене скінчився. Та і потім, небезпечний він. І сни бачити не перестанеш, скоріше навпаки.

– Брешеш.

– Ну… та й не потрібний тобі флуніпам. Просто спробуй заспокоїтися. Зроби перерву.

– Перерву? Ти й сам розумієш, що це неможливо.

Харрі почув, як відчинилися двері машини, і Ейстейн послав когось до дідька. Потім заговорив знову:

– Це через Ракель? – Харрі

не відповів. – Посварилися з нею? – Харрі почув якийсь тріск і подумав, що це рація. – Агов, Харрі! Друг дитинства запитує, чи не розбилося твоє життя вщент, а ти мовчиш?

– Розбилося, – тихо сказав Харрі.

– Що сталося?

Харрі перевів подих:

– Загалом, я сам змусив Ракель його розбити. Я провалив одну справу, над якою довго працював. Я не витримав. Запив і три дні пролежав п’яний як чіп, не чув телефонних дзвінків. На четвертий вона прийшла сама. Подзвонила, увійшла. Спочатку гнівалася. Говорила, що я не можу ось так просто піти, що про мене запитував Мьоллер. Потім погладила мене по обличчю і запитала, чим може допомогти.

– А ти її виставив за двері? Так, чи що?

– Я сказав, що в мене все добре. І тоді вона відразу засумувала.

– Треба думати. Дівчинка ж тебе любить.

– Вона так і сказала. Але ще сказала, що не може вдруге зробити ту ж помилку.

– Це яку?

– В Олега батько був алкоголіком. І всі троє через це страждали.

– І що ти відповів?

– Що вона має рацію. Що від таких, як я, треба триматися чимдалі. Тоді вона всміхнулась і пішла.

– Тепер у тебе кошмари?

– Так.

Ейстейн важко зітхнув:

– Знаєш що, Харрі? Тобі вже нічого не допоможе, окрім…

– Знаю, – перебив Харрі. – Кулі.

– Узагалі-то я хотів сказати: «Тебе самого».

– І це знаю. Забудь, що я тобі дзвонив, Ейстейне.

– Уже забув.

Харрі забрав із кухні пляшку легкого пива. Сів у крісло і недовірливо подивився на етикетку. Із зітханням злетіла кришка. Він відклав на стіл імпровізовану відкривачку. Шпатель із зеленим руків’ям і золотистим нальотом штукатурки на металевій частині.

Уранці в п’ятницю, годині о шостій, сонце виглянуло із-за Екебергу, і в його променях Головне управління поліції заблищало, як шматок кришталю. Охоронець на вході читав газету й позіхав на ввесь рот. Коли на порозі з’явилася перша ластівка робочого дня, він відклав «Афтенпостен».

– Пишуть, буде ще жаркіше, – проголосив охоронець так, ніби радів, що нарешті може перекинутися з кимось слівцем.

Високий світловолосий чоловік подивився на нього втомленими блакитними очима, але нічого не сказав у відповідь.

Охоронець помітив, що, хоча обидва ліфти стояли на першому поверсі, той, що увійшов, попрямував угору по сходах, і знов увіткнувся в «Афтенпостен», де писали про те, що жінка, яка зникла в середу серед білого дня, досі не з’явилася. Журналіст

Рогер Єндем цитував Б’ярне Мьоллера, який повідомив, що під автомобілем поряд із будинком, де жила та, що зникла, знайдено її туфлю, і це підтверджує підозру про те, що скоєний злочин, але з упевненістю про це говорити поки що зарано.

По дорозі до полиці кореспонденції Харрі погортав газети, потім узяв дві останні доповіді про пошуки Лісбет Барлі. На автовідповідачі було п’ять повідомлень, майже всі від Віллі Барлі. І дуже одноманітні. Барлі вимагав кинути на пошуки більше народу, говорив про ясновидиць і збирався оголосити в газеті про велику винагороду тому, хто допоможе знайти Лісбет.

А в останньому повідомленні хтось просто дихав у слухавку.

Харрі перемотав запис і прослухав його знову, потім іще раз.

Не можна було розрізнити, чоловік це чи жінка. Тим більше – Ракель це чи ні. На екрані значилося: «22:10 – НОМЕР НЕ ВИЗНАЧЕНИЙ». Так зазвичай позначався телефон Ракелі, коли вона дзвонила з Хольменколлвейєн. Але якщо вона дзвонила, то чому не на мобільний?

Харрі перечитав звіти. Нічого. Перечитав уважніше. Нічого. Він глибоко зітхнув і взявся за звіти втретє.

Закінчивши, він поглянув на годинник і вирушив за новою порцією кореспонденції. Узяв звіт одного з інформаторів, переклав на правильну полицю коричневий пакет для Б’ярне Мьоллера і повернувся в кабінет.

Інформатор писав коротко і ясно: «Нічого».

Харрі перемотав назад запис на автовідповідачі, ввімкнув відтворення і, збільшивши звук, із заплющеними очима відкинувся на спинку крісла. Спробував згадати її дихання. Відчути його.

– Дратує, коли вони ось так не називають себе, га?

Волосся на потилиці піднялося дибки. Ні, не від слів – від голосу. Харрі повільно обернувся в кріслі. Крісло незадоволено завищало. У дверях він побачив Тома Волера.

Той стояв, притулившись до одвірка, і з посмішкою грався яблуком.

– Не бажаєш? Австралійські. А на смак – як райські, – запропонував він.

Харрі заперечливо похитав головою, не спускаючи з Тома очей.

– Можна увійти? – запитав Волер.

Харрі не відповів. Волер увійшов і зачинив за собою двері. Обійшовши стіл, він плюхнувся у вільне крісло і підніс яблуко до очей.

– Харрі, ти помітив, що ми з тобою завжди приходимо на роботу раніше за інших? Цікаво, так? Враховуючи, що ми і додому йдемо пізніше за всіх.

– Ти сидиш у кріслі Елен, – зауважив Харрі.

Волер ляснув по підлокітнику:

– Харрі, нам з тобою пора поговорити.

– Говори.

Волер, примруживши одне око, підняв яблуко до світильника на стелі.

– І не сумно тобі в кабінеті без вікон? – посміхнувшись, запитав він.

Харрі не відповів.

– Ходять чутки, ти від нас ідеш, – сказав Волер.