Пентаграма
Шрифт:
– Слухаю… – відгукнувся динамік.
Мьоллер попереджав, але Харрі однаково здригнувся, почувши голос Волера.
Він хотів відповісти, але голосові зв’язки не слухалися. Кашлянувши, він зробив другу спробу:
– Холе. Відчиняйте.
Двері задзижчали, і Харрі взявся за шорстку чавунну ручку.
– Гей!
Він обернувся:
– Привіт, Беато!
Зріст Беати Льонн був нижчий за середній, волосся коротке, русяве, очі блакитні. Не красуня, не погануля. У зовнішності Беати Льонн не було нічого, що привернуло б чию-небудь увагу. Ось хіба одяг – білий комбінезон, схожий на скафандр.
Харрі
– Ти щойно прийшла? – Харрі старався не дихати на неї, коли вона проходила повз нього.
– Ні, треба було повернутися в машину за цим ось манаттям. Ми тут уже з півгодини. Ударився?
Харрі потер шрам на переніссі:
– Щось подібне до того.
Він пройшов за нею і опинився на сходах.
– І як там нагорі? – запитав він.
Беата поставила валізи перед ліфтом і кинула швидкий погляд на Харрі.
– Я думала, твій принцип – «Спочатку подивися сам, потім запитай інших». – І вона натиснула на кнопку виклику поряд із зеленими дверима.
Харрі кивнув. Беата Льонн була з тих представників виду гомо сапіенс, хто запам’ятовує все. Вона могла видати подробиці кримінальних справ, про які Харрі давно забув і які були закриті ще до того, як Беата вступила в поліцейську академію. Окрім цього, у неї була феноменальна пам’ять на обличчя. Свого часу вона пройшла обстеження і потрясла психологів цією особливістю. Тому не дивно, що вона пам’ятала все до найменших подробиць, що чула від Харрі минулого року, коли по місту прокотилася хвиля пограбувань, і їм довелося працювати разом.
– Так, я вважаю за краще довіряти власним враженням, коли вперше опиняюся на місці злочину. – Харрі здригнувся, коли згори несподівано гримнув ліфт, і почав шукати в кишенях сигарети. – Але я не думаю, що займатимуся цією справою.
– Це чому?
Харрі не відповів. Витягнув із лівої кишені джинсів зім’яту пачку «Кемелу» і виколупав із неї недокурок.
– Так-так, пригадую, – всміхнулася Беата. – Ти ж розповідав навесні, що ви збираєтесь у відпустку. Здається, в Нормандію? Щасливчик…
Харрі засунув бичок у зуби. Смак – гидомирний. І хворій голові це навряд чи допоможе. Допоможе тільки одне. Він покосився на годинник. «Понеділок – з четвертої до першої…»
– З Нормандією не вийшло, – сказав він.
– Справді?
– Еге ж. І взагалі не через це. А через того, кому цю справу доручено і хто чекає нас нагорі. – Він затягнувся і кивнув у бік верхніх поверхів.
Беата пильно на нього подивилася:
– Та не зациклюйся ти на нім, Харрі.
– Не зациклюватися, кажеш? – Харрі видихнув дим. – Він робить людям боляче, Беато. Не мені тобі розповідати.
Беата почервоніла:
– Ми з Томом зустрічалися зовсім недовго, Харрі, от і все.
– Чи не тоді ти ходила з синцями на шиї?
– Харрі! Том ніколи… – Беата осіклася, зрозумівши, що підвищила голос. Але відлуння її слів не досягло верхніх поверхів: його перекрив глухий гуркіт ліфта, що приїхав. – Не любиш ти його, – вже тихіше сказала Беата, – от і вигадуєш. Насправді у Тома є позитивні якості, про які ти й не здогадуєшся.
– Гм… – Харрі загасив недопалок об стіну.
Беата відчинила двері ліфта й увійшла.
– Ти не зі мною? – Вона подивилася
Той стояв і скляними очима дивився на щось. Ліфт. Двері, які треба відчиняти самому. Чорні залізні ґрати, які зачиняють за собою, перш ніж ліфт рушить. Знову крик. Німий крик. Харрі вкрився потом. Ковтка віскі виявилося недостатньо.
– Щось не так? – запитала Беата.
– Та ні, – хрипло відповів Харрі. – Просто не люблю старі ліфти. Я краще пішки.
Розділ 4
П’ятниця. Статистика
У будинку дійсно було дві мансарди. Двері однієї з них були відчинені, але впоперек дверного отвору була прикріплена помаранчева стрічка поліцейського загородження. Харрі довелося зігнутися навпіл, а коли він випростався в усі свої сто дев’яносто два сантиметри, то ледве не впав – так запаморочилася голова. Вітальня. Дубовий паркет, коса стеля з вікнами. Спекотно, як у сауні. Невелика квартира меблювалася у дусі мінімалізму – зовсім як його власна, але на цьому схожість закінчувалася. Тут стояла ультрамодна канапа з «Хільмерс Хус», стіл із «R. O. O. M.» і маленький п’ятнадцятидюймовий телевізор «Філіпс» із прозорого пластику холодного блакитнуватого кольору, який чудово поєднувався із стереосистемою. У відчинені двері Харрі побачив кухню та спальню. Все. Було на диво тихо. Біля кухонних дверей, схрестивши руки та розгойдуючись із п’яти на носок, стояв поліцейський у пітній наскрізь уніформі та, підвівши одну брову, вивчав Харрі. Коли той потягнувся за посвідченням, поліцейський криво посміхнувся і похитав головою.
«Усі впізнають мавпу, – процитував подумки Харрі. – Мавпа – нікого». [4]
Він провів рукою по обличчю:
– Де слідча група?
– У ванній. – Поліцейський кивнув у бік спальні. – Льонн і Вебер.
– Вебер? А що, пенсіонерів тепер теж залучають?
Поліцейський знизав плечима:
– Сезон відпусток.
Харрі подивився навкруги і згадав:
– Потурбуйтеся про те, щоб обгородили сходи та двері на вулицю. Люди ходять туди-сюди.
4
Фраза належить норвезькій журналістці та соціологу Хільді Хьоуаланн.
– Але…
– Це частина місця злочину. Ясно?
– Я розумію… – скрипучим голосом почав поліцейський, і Харрі зрозумів, що двома пропозиціями щойно нажив собі на службі ще одного ворога. Список був уже довгий. – Але у мене чітка вказівка…
– …стояти тут, – донеслося зі спальні, і в дверях показався Том Волер.
Хоча він був у чорному костюмі, ні крапельки поту не було на лобі під темним прилизаним волоссям. Том Волер був красивим чоловіком. Зростом трохи нижчий за Харрі, але багато хто сказав би зворотне. Можливо, через його гордовиту поставу або невимушену самовпевненість, яка не лише подобалась оточенню, але і заражала їх упевненістю: вони відчували, що перебувають на своєму місці, підкоряючись наказам Волера. А може, красенем він здавався через видатні фізичні дані: ніякий костюм не міг приховати, що його власник п’ять разів на тиждень штовхає штангу і займається карате.