Пентаграма

Несбьо Ю

– Дональд Дак.

Беата подивилася на нього нерозуміюче.

– Його так у коміксах малюють, – пояснив Харрі, – з чотирма пальцями.

– Я коміксів не читаю.

Не вистачало вказівного. На його місці був чорний від крові, що згорнулася, зріз, де можна було розрізнити тканину сухожилля та білу кістку. Рівна, акуратна робота. Харрі обережно торкнувся кістки кінчиком пальця. Зріз виявився абсолютно гладеньким.

– Кусачки, – сказав він, – або дуже гострий ніж. Палець знайшли?

– Ні.

Харрі несподівано відчув, що

його нудить, і заплющив очі. Кілька разів вдихнув і видихнув. Розплющив очі.

– Може, рекетир, – припустила Беата. – Вони використовують кусачки.

– Можливо, – невиразно пробурмотів Харрі.

Він підвівся і побачив свої сліди на білій плитці, а йому-то здавалося, вона рожева.

Беата нахилилася зробити велику фотографію обличчя загиблої.

– Ну і крові ж із неї натекло, – зауважила вона.

– Це тому, що її рука лежала у воді, – повідомив Харрі. – Вода не дає крові згорнутися.

– Уся ця кров з відрізаного пальця?

– Так. І знаєш, що це означає?

– Ні, але відчуваю, що скоро знатиму.

– А означає це, що Каміллі Луен відрізали палець, коли серце в неї ще билося. Тобто до того, як у неї стріляли.

Беата примружилася.

– Спущуся й поговорю з сусідами, – сказав Харрі.

– Коли ми переїхали, Камілла вже жила в мансарді. – Вібекке Кнутсен кинула швидкий погляд на свого співмешканця. – Ми з нею не так уже багато спілкувалися.

Вони з Харрі сиділи у вітальні на четвертому поверсі, під мансардою. На перший погляд могло здатися, що хазяїн тут саме Харрі: він поважно розсівся в одному з крісел, а його співрозмовники, неприродно випроставши спини, примостилися на краєчку канапи.

Харрі подумав, дивлячись на них, що ця пара якась непарна. Так, обом за тридцять. Але Андерс Нюгорд був сухорлявим і жилавим, як марафонець. Відпрасована блакитна сорочка, коротке волосся, акуратна ділова зачіска, тонкі губи, нервові рухи. І хоча обличчя його було відкритим і дитячим – можна сказати, безневинним, – від власника його віяло аскетичною суворістю. А у Вібекке Кнутсен на щоках весело грали ямочки, її пишні форми підкреслював обтислий леопардовий топ. Зморшки навколо губ свідчили про багато сигарет, а зморшки біля очей – про часті усмішки.

– Чим вона займалася? – запитав Харрі.

Вібекке подивилася на співмешканця, але він не відповів, і вона заговорила знову:

– Наскільки мені відомо, вона працювала в рекламному агентстві. Дизайнером. Чи на зразок того.

– На зразок того, – повторив Харрі та з байдужим виглядом зробив запис у своєму блокноті.

Це був прийом, яким він завжди користувався в розмові зі свідками. Не дивися на них, і вони почуватимуться більш розкутими. Покажи, ніби їх свідчення тебе не вражають, і вони обов’язково захочуть розповісти що-небудь цікаве. Треба було йому йти в журналісти. Як йому здавалося, журналісти більш терпимі до тих, хто з’являється на роботу в п’яному стані.

– У неї був жених?

Вібекке

похитала головою.

– Коханці?

Вібекке нервово засміялась і знову поглянула на свого співмешканця.

– Ми ж не підслуховуємо під дверима, – вирішив раптом втрутитись Андерс Нюгорд. – Думаєте, вбивця – коханець?

– Не знаю поки що, – відповів Харрі.

– Та це-то зрозуміло!

Харрі відчув у його голосі роздратування.

– Ми тут живемо, і нам би не зашкодило знати вашу думку про те, що тут відбувається. Це схоже на побутове вбивство? Чи, можливо, у нас тут в окрузі розгулює маніяк? – підвищив голос Андерс.

– Можливо, у вас тут в окрузі розгулює маніяк. – Харрі відклав ручку і подивився на співрозмовників.

Він помітив, як здригнулася Вібекке Кнутсен, але увагу свою зосередив на Андерсі Нюгорді.

Коли людям страшно, їх легше розсердити – матеріал першого курсу поліцейської академії. Тому не варто без потреби нервувати переляканих. Але Харрі зробив із правила абсолютно інший висновок. Куди корисніше їх дратувати. Розсерджені часто говорять не те, що думають. Вірніше, не те, що думали сказати.

Андерс подивився на нього очима, що нічого не виражають.

– Але найімовірніше: вбивця – саме її залицяльник, – додав Харрі. – Жених, коханець або хтось, із ким у неї були стосунки, які вона припинила.

– Чому ви так думаєте? – Андерс Нюгорд обійняв Вібекке за плече.

Це мало кумедний вигляд, тому що рука у нього була коротка, а її плечі досить широкі.

Харрі відкинувся на спинку крісла:

– Статистика. Можна мені закурити?

– Взагалі-то у нас не курять. – Тонкі губи Нюгорда розтягнулись у посмішці.

Харрі запхав пачку назад у кишеню, але помітив, що Вібекке при цьому опустила очі.

– А що ви маєте на увазі під статистикою? – запитав Андерс Нюгорд. – Що примушує вас думати, ніби вона поширюється на цей конкретний випадок?

– Ну що ж, перш ніж відповісти на два ваші питання, я запитаю, чи розбираєтеся в статистиці ви, Нюгорде? Знаєте терміни «розподіл вірогідності», «стандартизоване нормальне відхилення»?

– Ні, але я…

– От і добре, – обірвав його Харрі, – тому що в цьому випадку це і не знадобиться. – Столітня карна статистика всього світу дає можливість стверджувати, що вбивця – саме її залицяльник. Чи, якщо у неї немає залицяльника, той, хто вважав себе таким. Це відповідь на перше ваше питання. Та і на друге.

Андерс Нюгорд пирхнув і прибрав руку з плеча Вібекке.

– Але це ж дилетантство! Ви ж нічого не знаєте про Каміллу Луен.

– Це вірно, – підтвердив Харрі.

– Так чому ж ви беретеся стверджувати?…

– Тому що ви запитали, – перервав його Харрі. – І якщо у вас питань більше немає, можна я спробую задати свої?

Нюгорд збирався щось на це відповісти, але передумав і злісно втупився у стіл. Можливо, Харрі помилився, але йому здалося, що губи Вібекке застигли в ледве помітній посмішці.