Пеппі Довгапанчоха

Линдгрен Астрид

— Пеппі Довгапанчоха виїздить з містечка і влаштовує прощальний бенкет у віллі "Хованка"! Хто хоче піти на бенкет?

Багато дітей захотіло піти на прощальний бенкет, а саме — тридцять четверо. Томмі й Анніці мама дозволила бути у Пеппі, скільки вони самі захочуть. Бо вона розуміла, що такого дня треба вдовольняти всі забаганки дітеи й прощати їм усі їхні примхи.

Томмі й Анніка ніколи не забудуть прощального бенкету в Пеппі. Вечір був на диво теплий і гарний, такий, що про нього кажуть звичайно: "Який чудесний літній вечір!"

В

присмерку духмяніли і яскріли троянди в садку Пеппі, таємниче шуміли старі дерева. Все було б таке гарне, якби не... Томмі й Анніка навіть не зважувалися додумати свою думку до кінця.

Діти, йдучи в гості, взяли з собою глиняні свистки і тепер, крокуючи садком, весело свистіли. На чолі колони виступали Томмі й Анніка. Не встигли вони наблизитись до веранди, як відчинилися двері й на порозі з'явилася Пеппі. Очі її на веснянкуватому веселому личку радісно сяяли.

— Прошу до моєї скромної господи, — гостинно мовила вона.

Анніка не зводила з Пеппі очей: вона хотіла назавжди запам'ятати її обличчя. Ніколи не забуде вона, як Пеппі того вечора стояла на порозі вілли, не забуде її рудих кісок, усміхненого лиця в ластовинні й чорних великих черевиків.

Звіддалік долинав приглушений грім барабана — то капітан Довгапанчоха сидів на кухні, тримаючи між коліньми негритянський барабан, і гупав у нього. Він був одягнений, як і годиться негритянському королю. Пеппі навмисне попросила його, щоб він так одягся, бо знала, що дітям буде цікаво подивитися на справжнього негритянського короля.

І справді, діти відразу поквапились до кухні і з усіх боків обступили короля Єфраїма. "Добре, що не прийшло більше дітей, бо тоді всі не вмістилися б у кухні", — подумала Анніка. Та тієї миті з садка почулися звуки гармонії, і в дверях з'явилася вся команда "Стрибухи" на чолі з Фрідольфом. Це він і грав на гармонії. Вдень Пеппі ходила на корабель до своїх друзів і запросила їх на прощальний бенкет. Тепер, побачивши їх, вона кинулась до Фрідольфа й так щиро обняла його, що в нього аж обличчя посиніло. Тоді вона відпустила його й вигукнула:

— Музики! Музики!

Фрідольф заграв на гармонії, король Єфраїм загупав у барабан, а всі діти засвистіли в глиняні свистки.

Ящик з дровами був накритий скатертиною, а на ньому довгими рядами вишикувалися пляшки з лимонадом. Кухонний стіл був весь заставлений тортами, а на плиті стояла величезна сковорода з ковбасками.

Король Єфраїм перший поклав собі на тарілку вісім ковбасок. Гості наслідували його приклад, і скоро на кухні стало чути тільки такі звуки, які завжди бувають, коли їдять ковбасу. Потім перейшли до торта й лимонаду — кожен брав собі, скільки сам хотів. У кухні було трохи тісно, тому гості розійшлися хто на веранду, хто в садок, тільки то тут, то там білів у темряві крем на тарілочках.

Коли всі наїлися досхочу, Томмі запропонував у щось погратися, щоб повтрушувалися в животі ковбаски й торт. Наприклад, у гру "Роби, як Джон". Пеппі не знала, що це за гра, де Томмі пояснив, що хтось має бути

Джоном, а решта всі повинні робити те саме, що й він.

— Чудово, — мовила Пеппі, — гарна гра. Надто як я буду Джоном.

— Вона почала з того, що вилізла на дах пральні. Спершу треба було вибратись на огорожу, а вже з неї на дах. Пеппі, Томмі й Анніка опинились там швидко, бо вже не раз долали цей шлях. Проте іншим дітям завдання здалося не таким простим. Матросам з корабля, що вміють лазити по щоглах, забратися на дах теж було заіграшки, а от огрядний капітан Довгапанчоха насилу дав собі раду. Та ще й його ликова спідничка за все чіплялася. Він довго відсапувався, коли врешті опинився на даху.

— Пропала моя спідничка, — похмуро мовив він.

З даху Пеппі стрибнула просто на землю. Менші діти не зважувались зробити те саме, але Фрідольф їм допоміг — поздіймав тих, хто боявся стрибати. Далі Пеппі шість разів перевернулася на траві. Всі зробили те саме, а капітан Довгапанчоха сказав:

— Нехай хтось підштовхне мене ззаду, а то я нізащо сам не перевернуся.

Пеппі взялася допомагати батькові. І так ревно, що коли раз підштовхнула його, він уже не міг спинитися й покотився клубком по траві, перекинувшись чотирнадцять разів замість шести.

Потім Пеппі помчала до будинку, перестрибнула східці на веранду, далі вилізла надвір крізь вікно й побралася драбиною, прихиленою до стіни, на дах вілли. Там вона пройшла по гребені, досягла димаря, вилізла на нього, стала на одній нозі й закукурікала. Тоді стрімголов кинулась до дерева, що росло біля причілка, зсунулася по його стовбурі на землю, помчала до дровітні, схопила сокиру, відбила нею одну дошку в стіні, пролізла тією діркою надвір, скочила на огорожу і пройшла нею метрів з п'ятдесят, насилу втримуючи рівновагу, далі вилізла на дуба й сіла відпочити на самісінькому вершечку.

На дорозі перед віллою зібралося багато цікавих. Потім вони всім розповідали, що бачили негритянського короля, який стояв на одній нозі на димарі й голосно кукурікав. Але ніхто їм не вірив.

Коли капітан Довгапанчоха пролазив крізь дірку в дровітні, сталося те, що й мало статися, — він застряг між дошками й не міг ні пролізти, ні вернутися назад. Тому гра припинилася, і всі діти зібралися біля дровітні, щоб поглянути, як Фрідольф пилкою розширює дірку.

— Нічого не скажеш, весела гра, — вдоволено мовив капітан, коли нарешті вибрався з дірки. — А тепер що ми робитимемо?

— Раніше ви, капітане, любили мірятися силою з Пеппі, — сказав Фрідольф. — Нам завжди було так цікаво дивитися на ваше змагання.

— Непогана думка! — мовив капітан Довгапанчоха. — Горе тільки, що моя дочка стала дужча за мене.

Томмі стояв біля самої Пеппі.

— Коли ми гралися, Пеппі, я боявся, що ти залізеш до нашого сховку в дуплі, — шепнув він їй. — А я не хочу, щоб ще хтось знав про нього. Навіть, якщо я ніколи більше туди не залізу.

— Ну що ти, це тільки наш сховок, — мовила Пеппі.