Пеппі Довгапанчоха
Шрифт:
— І гратися вони не вміють, — мовила Анніка. — Ох, як погано, що ми всі колись виростемо.
— А хто сказав, що ми неодмінно виростемо? — запитала Пеппі. — Здається, я маю десь кілька пілюль.
— Яких пілюль? — запитав Томмі.
— Дуже добрих для тих, хто не хоче стати великим, — відповіла Пеппі й зіскочила зі столу.
Вона заходилася шукати на полицях та в шухлядах і через якусь хвилину показала Томмі й Анніці щось дуже схоже на три жовті горошини.
— Та це ж горох! — розчаровано мовив Томмі.
—
— А хіба такі маленькі пілюлі можуть допомогти? — недовірливо запитала Анніка.
— Ще й як можуть! — запевнила Пеппі. — Тільки їх треба з'їсти в темряві, та ще й сказати:
Будемо круть-верть ковтати,
Шоб великими не стати.
— Щоб, а не шоб, — мовив Томмі.
— Коли я сказала шоб, то й треба так казати, — відповіла Пеппі. — Вся штука в цім, розумієте? Багато хто каже "щоб", і стається найгірше, що може бути. Якось один хлопець ковтнув таку пілюлю і сказав "щоб" замість "шоб". І почав так рости, що аж страшно. По кілька метрів на день. Спершу йому навіть було добре, бо він міг кусати яблука просто з яблуні, наче тобі жирафа. Але потім він став надто великий. Коли приходили в гості його тітки й хотіли сказати йому: "О, як ти гарно виріс і змужнів!", то мусили кричати в мегафон, щоб він почув. Бо видно було тільки його довгі, тонкі, мов тички, ноги, що губилися десь у хмарах. Голосу його також не було чути. Хоч ні, якось він лизнув сонце і коли впік язика, то так верескнув, що на землі пов'яли квітки. Але то був єдиний раз, що його почули. Хоч його ноги й далі мандрували по Ріо-де-Жанейро і, мабуть, заважали вуличному рухові.
— Я боюся ковтати пілюлю, — злякано заявила Анніка. — А то ще скажу щось не так.
— Ти скажеш так, як треба, — заспокоїла її Пеппі. — Якби я думала, що ти помилишся, то не давала б тобі її. Бо було б нудно гратися з самими твоїми ногами. Уяви собі таке товариство: Томмі, я і твої ноги.
— Не бійся, ти не помилишся, Анніко, — запевнив сестру й Томмі.
Діти погасили свічки на ялинці. В кухні стало зовсім темно, тільки червонів жар у плиті. Вони мовчки посідали в коло на підлозі і взялися за руки. Пеппі дала Томмі й Анніці по пілюлі круть-верть. Від напруження в них аж мороз пішов по спині. Подумати тільки, за мить ці чудодійні пілюлі будуть уже в їхніх животах, і тоді вони ніколи не стануть великими! Як гарно!
— Ну ковтаймо, — прошепотіла Пеппі. Вони проковтнули пілюлі і всі троє проказали в один голос:
Будемо круть-верть ковтати,
Шоб великими не стати.
От і все. Пеппі знов засвітила світло.
— Чудесно, — мовила вона. — Тепер ми ніколи не виростемо, не матимемо мозолів та інших прикрощів. Хоч пілюлі лежали в шафі так довго, що хтозна, чи з них не вивітрилася чарівна сила. Але будемо сподіватися
І раптом Анніка щось згадала.
— Пеппі, — злякано мовила вона, — ти ж хотіла стати морською розбійницею, як виростеш!
— Ет, я й так можу нею стати, — відповіла Пеппі. — Можу.стати маленькою розбійницею, що сіє навколо себе смерть і жах. — Пеппі хвилину подумала, потім додала: — Уявіть собі, що через багато років вулицею ітиме якась тітка, побачить, як ми вистрибуємо в садку, і, може, спитає тебе, Томмі: "Скільки тобі років, дитино?" А ти відповіси: "П'ятдесят три, якщо я не помилився".
Томмі весело засміявся.
— Вона, певне, подумає, що я дуже малий на свої роки.
— Так, — погодилася Пеппі. — Але ти зможеш їй сказати, що ти здавався більшим, як був менший.
Томмі й Анніка раптом згадали, що мама наказувала їм довго не сидіти.
— Нам треба вже йти додому, — сказав Томмі.
— Але завтра вранці ми знов прийдемо, — додала Анніка.
— Гаразд, — мовила Пеппі. — Ми почнемо будувати хатку зі снігу о восьмій годині.
Вона провела їх до хвіртки і помчала назад до вілли, аж заметляли руді кіски.
— Чуєш, Анніко, — сказав трохи згодом Томмі, коли вже почистив на ніч зуби, — чуєш, якби я не знав, що то пілюлі круть-верть, то заприсягся б, що то звичайний горох.
Анніка стояла в рожевій піжамі біля вікна й дивилася на віллу "Хованка".
— Глянь, я бачу Пеппі! — захоплено вигукнула вона.
Томмі також кинувся до вікна. Тепер, коли з дерев опало листя, можна було заглянути до кухні Пеппі.
Пеппі сиділа за столом, підперши голову руками. Вона замріяно дивилася на свічечку, що миготіла перед нею.
— Вона... вона, мабуть, тепер дуже самітна, — сказала Анніка тремтячим голосом. — О Томмі, як тільки настане ранок, ми відразу ж побіжимо до неї!
Діти якийсь час мовчки дивилися в зимову ніч. Над дахом вілли "Хованка" сяяли зорі. А всередині вілли була Пеппі. Вона повинна завжди там бути. Аж якось дивно було подумати про те, що роки спливатимуть, а Пеппі, Томмі й Анніка не ставатимуть більшими. Якщо, звичайно, пілюлі круть-верть не втратили своєї чарівної сили. Надходитимуть нові весни й літа, нові осені й зими, а вони все собі гратимуться. Ось і завтра вони збудують зі снігу хатку і кататимуться на лижах з гребеня вілли "Хованка" на кучугуру снігу, наче з гори. А коли настане весна, вони залазитимуть у дуплистий дуб, де росте лимонад, гратимуться в пошуковців, їздитимуть на коні Пеппі або, посідавши в кухні на ящику з дровами, розповідатимуть цікаві історії. Може, часом вони будуть навідуватись на острів Химерію. Так, дуже приємно було думати про те, що Пеппі завжди житиме у віллі "Хованка".
— Якщо вона гляне сюди, ми помахаємо їй рукою, — сказав Томмі.
Але Пеппі й далі замріяно дивилася на світло.
Потім загасила свічку.