Переходимо до любові
Шрифт:
Контрабандист (ще бадьоріше). Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом. Так можна збожеволіти! (Лічить руки полковників). Одна пара, дві, три... чотири... Де взялася четверта пара рук? Може, це мої руки? Але ж ось вони! Я не загвинчую і не відгвинчую...
1- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист. Відгвинчуй!
2- й полковник (ще більше розгублено). Відгвинчуй!
3- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист. Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом. І цей голос.
1- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист потихеньку витягає велику блискучу деталь, швидко відповзає геть.
2- й полковник (трохи почекавши, впевнено). Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом (сьорбнувши з баклаги). Здається, помогло. Я вже нічого не чую. І руки. Одна, дві, три... Прекрасно!.. Ця пустиня не для білого чоловіка... Ми всі повинні бути тут особливо... (Раптом помічає щось у бомбі, підбігає ближче, вдивляється, просовує руки між механізми, кричить). Все загинуло! Зараз буде вибух! Втікаймо! (Вмикає сирену тривоги, втікає).
Полковники ще залишаються коло бомби.
1- й полковник (піднесено). Загвинчуй.
2- й полковник (радісно). Відгвинчуй!
3- й полковник (торжествуюче). Загвинчуй!
Наростає віддалене гриміння, сцена повертається, коло пальми — Шейх і Контрабандист.
Контрабандист (подає Шейхові великий блискучий предмет). Я вкрав! Ти маєш, о повелителю!
Шейх (високо піднімає деталь). Я покажу їм усім!
Контрабандист. Ти каймогутніший, о повелителю!
Шейх (підтанцьовуючи). Я постинаю голови всім, всім... і тобі теж...
Контрабандист. Милості! (Падає на коліна).
Шейх. Я насолоджуватимуся помстою повільно й довго! (Танцює з блискучою деталлю в руках).
Контрабандист. Це ж я поміг тобі, повелителю!..
Гриміння ближче й чутніше. Здалеку біжать по пустині, пробігають, перестрашені, повз пальму Мільйонер, Боб, носії, чоловік і жінка, полковник з аксельбантом.
Полковник з аксельбантом. Зараз... Все загине... Буде вибух... Вибух!..
Контрабандист (вмить збагнувши все, зривається на ноги, підскакує до Шейха).
Грім уже нависає над Шейхом.
Шейх (перелякано). Куди ж ви! Стривайте! Клянусь ал...
Страхітливий вибух. Вогонь. Полум'я. Темрява. Все зникає, і так триває довго-довго.
Потім поволі морок розсівається, перед очима лежить гола пустиня, тільки на тім місці, де була пальма з Шейхом, щось виблискує. З'являється Археологу білім протиатомнім балахоні, повільно йде пустинею, помічає блискучий предмет, бере його в руки, розглядає. Це знеформлена деталь, яку приніс Контрабандист Шейхові.
Археолог. Нічого. Єдиний уламок минулого. (Дивиться на обрій, де раптом виникають рухливі тіні озброєних бедуїнів). Невже? Вони знов тут? (Протирає очі). Помилки не може бути! Пустиня знов наповнюється людьми. Вона не може залишатися пустою. Тепер я розумію, чому Вавілон виник посеред пустині. Пустиня не може бути пустою. Вона сповнюється, щоб знову спустошитися. І в цьому — вічність.
Зникає Археолог, і тільки на обрії нечутно пропливають постаті озброєних бедуїнів.
Про аплодисменти можна й не говорити. Вони були бурхливі. Які ж ще можуть бути аплодисменти! Більшість глядачів кинулися в передні ряди, впритул до сцени, щоб ближче побачити виконавців спектаклю і показати самих себе виконавцям. Так би мовити, єдність мовчазної більшості з балакучою меншістю. Я вирішив приєднатися до третього світу, до світу хитрих, які, скориставшись з бурхливих аплодисментів і тяжіння більшості до променів слави, енергійно пробиралися в протилежний бік, тобто до виходу. Мене приваблював і не самий вихід із залу, вабило мене те місце, на якому сиділа знайомо-незнайома дівчина, приведена сюди доцентом Крижнем. Спектакль я додивлявся у пів-ока, більше поглядаючи в бік доцента Крижня й спостерігаючи за його поведінкою відносно його сусідки. Щиро кажучи, мене стривожило, як вони обоє, дівчина й доцент, відмовчалися на моє настирливе запитання про ім'я незнайомої. Чи вже так міцно поєднані ці двоє, що не бажають, щоб у їхній світ проникав ще й третій хтось, чи, може, доцент Крижень, нарешті, покінчив із своїм затяжним парубкуванням і вирішив одружитися або й одружився, обравши для цього найвродливішу дівчину нашого міста, в чому я тепер не мав ніякого сумніву! І яка вже тут п'єса, які пустинні проблеми, коли тебе роздирають сумніви й невідомість?
Найгірше: я відчував розгубленість і безпорядність, я не знав, що маю діяти, я не міг навіть вдатися до улюбленого свого засобу, посміявшись трохи з погляду вічності із самого себе, і з доцента Крижня, і взагалі з тої ситуації, яка сьогодні створилася так несподівано завдяки спектаклю. Збирати людей докупи завжди небезпечно. Бо люди часто не просто зустрічаються, а зістукуються. Ось я зістукнувся з тою дівчиною, про яку чи й думав чи й не думав, про яку мовби й забув назавжди. І тепер не бачив виходу. Пропала моя насмішкуватість; зникла кудись іронія — всі трагедії на сцені видавалися штучними й несуттєвими поруч з моєю власною трагедією. Іронічний чоловік, виходить, з льоту закохався, і ось тут виявилася неспроможність іронії, цілковита її недостатність, чи що. Бо починалося справжнє. І треба було відкинути все, забути все, бо перед тобою — тільки справжнє у всьому його привабливому лякові.