Переслідуваний
Шрифт:
— Які саме папери? — спитав Молі, глибоко зітхаючи, і ввімкнув старомодну лампу з гнучким стояком, що залила робочу поверхню столу яскравим білим світлом. Він був старий, років під сімдесят п'ять, і його волосся, освітлене зблизька, скидалося на сріблясту пряжу.
— Шоферські права. Військовий квиток. Міську перепустку. Кредитну картку. Картку соціального страхування.
— Це просто. За таку роботу я беру шістдесят зелененьких, але з тебе візьму менше, Бенні.
— Отже, зробиш?
— Задля твоєї жінки — зроблю, задля тебе —- ні. Нічого мені голову
— А довго чекати, Молі?
Очі Молі глузливо блиснули.
— Коли я вже увійшов у твоє становище, то доведеться поквапитись. Годину на кожен папір.
— Господи, це ж п'ять годин... А може, я тим часом піду...
— Ні в якому разі. Ти що, здурів, Бенні? На тому тижні приїжджав тут один із поліції у ваш район. З конвертом для твоєї жінки. Під'їхав він у «чорному вороні», з ним ще шестеро. Пустомеля Донніген усе бачив — він саме збував деякі дрібнички на розі з Джеррі Генреном. А він усе мені розказує. В цього хлопця не всі дома.
— Знаю, що в Пустомелі не всі дома,— нетерпляче сказав Річардс. — Це я прислав гроші. А вона...
— А хіба хтось щось знає? Хіба хтось щось бачить? — Молі знизав плечима й підкотив очі під лоба, кладучи ручки та чисті бланки в середину світляного кола на столі. — Вони обложили твій будинок, Бенні, у чотири ряди. Кожен, хто спробував би сказати їй слово співчуття, опинився б у підвалі, а там з ним уже поговорили б гумовими кийками. Ніхто не хоче мати діла з тими пройдисвітами, хоча твою жінку й справді відгородили від людей. На яке ім'я виписувати папери?
— Не має значення, аби англійське. Господи, Молі, вона ж мабуть, виходила по харчі. А лікар...
— Вона посилала синка Баджі О'Санчеса, як його пак...
— Уолт.
— Еге ж, Уолта. Ніяк не можу втримати в голові імен цих бісових мексиканців та ірландців. Склероз, Бенні. Та й нерви розшарпані. — Він раптом сердито глипнув на Річардса. — Я ще пам'ятаю Міка Джаггера, його всі тоді знали. Ти навіть не знаєш, хто він був такий, га?
— Я знаю, хто він був такий,— відповів Річардс розгублено і злякано обернувся до вікна, що було на рівні асфальту. Отже, справи гірші, ніж він собі уявляв. Шійла і Кеті теж під ковпаком. Принаймні поки він...
— З ними все гаразд, Бенні,— м'яко промовив Молі. — Ти лишень тримайся від них якнайдалі. Ти для них тепер однаково що отрута. Дійшло?
— Атож,— відповів Річардс. Його раптом пойняв розпач — чорний, страшний. «Я тужу за домом»,— подумав він вражено, але це була не просто туга, це було щось гірше. Все, що з ним діялося, здавалось неймовірним. Його життя йшло під укіс. Перед ним вихором закружляли обличчя: Лафлін, Берне, Кілліан, Янскі, Молі, Кеті, Шійла...
Річардс глянув крізь вікно у темряву й затремтів. Молі працював, наспівуючи давню пісеньку із свого нікому сьогодні не потрібного минулого, щось про очі, як у Бетт Девіс («А це хто в біса така?»).
— Він був ударником,— раптом промовив Річардс. — У тій англійській групі, «Бітлз». Мік Маккартні.
— Ех, молодь,— сказав Молі, не відриваючись од роботи. — Оце й
Річардс вийшов од Молі в десять хвилин по півночі, полегшавши на тисячу двісті нових доларів. Гендляр продав йому невеличкий, але досить корисний набір предметів, що мали змінити його зовнішність: сиву перуку, окуляри, ватяні віхті, щоб закладати за губи, та пластикові накладки на щелепи, що змінювали обриси рота. «А ти ще кульгай,— порадив Молі. — Тільки не так, щоб усі озирались, а ледь-ледь. Запам'ятай: цим кульганням можна доброго туману в очі напустити. Мабуть, забув про такі речі, га?»
Річардс таки забув.
Нові папери в його гамані свідчили про те, що він — Джон Гріффін Спрінгер, агент з продажу магнітозаписів біблійних текстів, родом із Гардінга, сорокатрирічний вдівець. Ніякого стосунку до техніки, і це тільки на краще, бо технарі мають свою специфічну мову.
Річардс вийшов на Робард-стріт о пів на першу — у найслушніший час для того, щоб тебе обікрали, відлупцювали, а то й убили, і найнесприятливіший для того, щоб непомітно зникнути. Одначе він усе-таки прожив по цей бік Каналу все своє життя.
Річардс відійшов зо дві милі на захід, майже до озера, й аж там перетнув Канал. Дорогою натрапив на гурт п'яничок, що грілися довкола потайки розпаленого вогнища, побачив кілька пацюків, але жодного полісмена. О чверть на другу він уже простував нічиєю землею з її складами, дешевими ресторанчиками та транспортними конторами. А о пів на другу, коли з барів повисипало чимало гулящого люду, зміг, нічим не ризикуючи, зупинити таксі.
Цього разу водій навіть не глянув на нього.
— Аеропорт,— кинув Річардс.
— Поїхали.
Реактивний двигун зірвав машину з місця, і вони влились у потік вуличного руху. До аеропорту приїхали о першій п'ятдесят. Річардс прокульгав повз кількох полісменів та вартових відомчої охорони, і вони не звернули на нього уваги. Він придбав квиток до Нью-Йорка,— це якось само собою спало йому на думку. Перепустки перевіряли як звичайно, все обійшлося без ускладнень. Швидкісний літак на Нью-Йорк відлітав о другій двадцять. У салоні зібралося понад сорок пасажирів, здебільшого бізнесмени та студенти. Полісмен у куленепробивній кабіні куняв до самої посадки. Річардс посидів трохи і теж задрімав.
Літак приземливсь о третій годині шість хвилин, і Річардс без пригод залишив аеропорт.
О третій п'ятнадцять таксі вже несло його швидкісною спіральною трасою. Перетнувши по діагоналі Центральний парк, Бен Річардс о третій двадцять загубився у найбільшому місті світу.
Він обрав пересічний «Брант-готель» у східній частині Манхеттена. В цьому районі, після деякої перерви, знову почали з'являтись ознаки фешенебельного міста. Одначе готель був менш як за милю від центрального Манхеттена з його нетрями — теж найбільшими в світі.