Переслідуваний
Шрифт:
— А ви самі — порядна? — спитав Річардс.
— Порядна! — скипіла жінка. — Хіба не через те ви обрали мене? Не через те, що я беззахисна й... порядна? Не через те, що вам легко скористатися з цього, принизити мене до свого рівня, а тоді ще й позбиткуватись?
— Якщо ви така порядна, то як же воно виходить, що викидаєте шість тисяч нових доларів на цю розкішну машину, тим часом як моя донька вмирає від грипу?
— Що?.. — Амелія була вражена. Її роззявлений од подиву рот стулився так, що аж зуби клацнули. — Ви — ворог Мережі,—
— А ви знаєте, що таке "обурливо"? — спитав Річардс, взявши сигарету з пачки на приладовому щитку. — Я вам скажу. Обурливо, коли тебе заносять до чорного списку, бо ти не хочеш працювати на "Дженерал атомікс" і стати безплідним. Обурливо не мати роботи й сидіти вдома, дивлячись, як твоя дружина заробляє собою на харчі. Обурливо, коли Мережа, отруюючи повітря, щороку вбиває мільйони людей замість того, щоб виробляти носові фільтри й продавати їх по шість доларів за штуку.
— Ви брешете,— сказала жінка. Вона так вчепилася в кермо, аж суглоби на пальцях побіліли.
— Коли це все скінчиться,— промовив Річардс,— ви повернетесь до своєї розкішної двоповерхової квартири, закурите "доукса", а як добре умлієте, то із задоволенням дивитиметесь на своє новеньке срібло, що виблискує в серванті. У вашому районі ніхто не воює щітками з пацюччям, ніхто не вибігає задніми дверима надвір, щоб справити потребу, бо туалети у ваших квартирах завжди працюють. А я бачив п'ятирічну дівчинку, в котрої рак легенів. Як вам це — не обурливо?..
— Годі! — вереснула жінка. — Вас гидко слухати!
— Ваша правда,— промовив Річардс, задивившись на краєвид, що пропливав мимо. Розпач, наче холодна вода, виповнив його. З цими вродливими обранцями долі спільної мови не знайдеш. Там, де вони живуть, повітря чистіше. Його раптом охопило бажання спинити машину, збити з цієї жінки окуляри на гравій, виваляти її в землі, нагодувати камінцями, зґвалтувати, потовкти носаком, вибити їй зуби, щоб аж до неба злетіли фортепіановими клавішами, здерти з неї одяг, а тоді спитати, чи зрозуміла вона бодай щось із тієї великої картини, яку показують на першому каналі по двадцять чотири години, де національний гімн грають лише після закінчення всіх передач.
— Ваша правда,— пробурмотів він. — Мене таки гидко слухати.
Заїхали далі, ніж дозволяла ситуація, розмірковував Річардс. Добулись аж до Камдена — приємного міста на узбережжі, за сотню миль від того місця, де він підсів у машину до Амелії Вільямс.
— Послухайте,— сказав Річардс, коли в'їжджали до столиці штату, Огасти,— може так статися, що вони нас тут нюхом почують. Я не зацікавлений у тому, щоб вас убити. Дійшло?
— Так,— сказала вона. Потім люто докинула: — Вам потрібна заложниця.
— Правильно. Отож, якщо за нами вчепиться поліція, ви зупинитесь. Негайно. Відчините дверцята
— Так.
— А потім кричіть: "Я — заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб'є мене".
— І ви гадаєте, що це спрацює?
— Краще хай спрацює,— сказав він напружено й водночас глузливо. — Твою ж сраку рятуватимем.
Вона закусила губу й нічого не сказала.
— Спрацює. Я так гадаю. Миттю злетиться з десяток незалежних операторів, сподіваючись на винагороду від Мережі, а то й на премію Запрудера. З такою рекламою їм доведеться вести чесну гру. Шкодую, що вам не пощастить улаштувати нашу втечу під градом куль, аби потім оті святенники могли назвати вас останньою жертвою Бена Річардса.
— Навіщо ви все це говорите? — вибухнула вона.
Річардс не відповів, лише зсунувся нижче, так що над приладовим щитком стирчала тільки його голова, й став чекати появи синіх мигавок у дзеркалі заднього огляду.
Одначе сині мигавки в Огасті не з'явились. Подорожні проїхали ще з півтори години, огинаючи затоку. Сонце вже хилилося на захід, і його відблиски на гребенях хвиль миготіли то за полями,"то за мостами, то крізь густі ялини.
Минуло дві години, коли вони побачили за поворотом поліційний пост: дві машини обабіч дороги. Двоє полісменів саме закінчили оглядати старенький пікап якогось фермера й махнули йому, що можна рушати.
— Проїдете ще дві сотні футів і зупинитесь,— сказав Річардс. — Виконуйте все точно, як я сказав.
Жінка зблідла як полотно, але, здавалось, володіла собою. А може, їй уже було однаково. Вона плавко загальмувала, машина, поступово стишивши хід, зупинилась посеред дороги за півсотні футів від поста.
Полісмен з блокнотом владним порухом показав, що треба під'їхати ближче. Машина не зрушила з місця, і він запитально глянув на свого товариша. Третій полісмен, який сидів, задерши ноги, в машині, раптом вихопив з-під приладового щитка мікрофон і почав щось швидко говорити.
"Починається,— подумав Річардс. — О Боже, починається".
Світило яскраве сонце (здавалося, від майже безперервних дощів у Гардінгу Річардса відділяють світлові роки), все довкола було видно чітко й рельєфно. Тіні полісменів були ніби намальовані вугіллям. Полісмени почали відстібати вузенькі ремінці зі своїх револьверів.
Місіс Вільямс розчахнула дверцята й вихилилась назовні.
— Не стріляйте, будь ласка... — промовила вона, й Річардс аж тепер помітив, який звучний і добре поставлений у неї голос. Можна було подумати, що вона сидить у вітальні власного дому, коли б не побілілі суглоби пальців та жилка на шиї, що тріпотіла, мов налякана пташина. Крізь розчинені дверцята до Річардса долинав свіжий, підбадьорливий запах сосни й житниці.