Переспівниця
Шрифт:
Гейл таки міг цілуватися з дівчатами в Окрузі 12. У нього було чимало прихильниць. Раніше я ніколи над цим не замислювалася.
Він тільки похитав головою.
— Ні. Але зовсім не важко уявити.
— Отже, ти ніколи не цілувався з іншими дівчатами? — запитала я.
— Такого я не казав. Коли ми познайомилися, тобі було лише дванадцять. І ти була така вредна! У мене було й інше життя, окрім полювання з тобою, — мовив він, загрібаючи гілки.
Раптом мені стало дуже цікаво.
— З ким ти цілувався? І де?
— Не знаю, чи пригадаю всіх. І за школою, і на купі шлаку — та де тільки не цілувався! — мовив він.
Я закотила очі.
— То коли я стала
— Ні. За півроку до того. Одразу після новорічних свят. Ми були на Горні, їли юшку Сальної Сей. Тоді Дарій почав піддражнювати тебе, щоб ти продала йому зайця за поцілунок. І я збагнув... що мені не байдуже, — відповів він.
Я добре пам’ятала той день. Холодний і похмурий — ще й четвертої години дня не було, а вже стемніло. Ми полювали, але густий сніг загнав нас назад у місто. На Горні роїлося безліч людей, які шукали притулку від негоди. Суп Сальної Сей на кістках дикого собаки, якого ми підстрелили тиждень тому, був як ніколи огидний на смак. Однак він був теплий, а я голодна. Я сиділа за шинквасом, схрестивши ноги, й мовчки їла. Коли раптом нізвідки взявся Дарій — оперся на прилавок і полоскотав мені щоку кінчиком моєї ж коси, але я різко відштовхнула його руку. А він у цей час казав, що один його поцілунок вартий зайця, а то й двох, адже всім відомо, що рудочубі чоловіки дуже сексуальні. Ми із Сальною Сей трусилися від сміху, таким дурником він здавався, однак він і далі наполегливо тицяв пальцем на різних жінок на Горні, які ладні були заплатити за його поцілунок куди більшу ціну, аніж одного зайця.
«Бачиш? Ось ту в зеленій сукні? Підійди до неї і сама запитай. Якщо мені не ймеш віри».
Це було за сотні миль звідси, мільйон днів тому...
— Дарій просто жартував, — мовила я.
— Може, й так. А якщо ні, то ти б останньою про це здогадалася, — сказав Гейл. — Подивись тільки на Піту. Чи на мене. Або на Фінея. Я уже був почав хвилюватися, що він накинув на тебе оком, однак, здається, помилився.
— Ти зовсім не знаєш Фінея, якщо вважаєш, що я йому сподобалася, — мовила я.
Гейл знизав плечима.
— Я знав, що він у відчаї. А відчай штовхає людей на божевільні вчинки.
Невже Гейл мав на увазі мене?
Рано-вранці наступного дня «мізки» взялися до вирішення проблеми Горішка. Мене також запросили на збори, хоча мені й нічого було додати. Я вирішила не сідати за стіл, а натомість умостилася на підвіконні, з якого відкривався чудовий краєвид на гору. Командувач Округу 2, жінка середнього віку на ім’я Липа, провела віртуальну екскурсію Горішком — його підземними сховищами та укріпленнями, а також розповіла про всі спроби захопити гору. З часу мого прибуття в округ я кілька разів перетиналася з нею і не могла позбутися відчуття, що уже зустрічала її раніше. У неї була нестандартна зовнішність: понад метр вісімдесят на зріст і накачані м’язи. Але тільки після перегляду ролика, в якому вона очолювала атаку на центральний вхід Горішка, у моїй голові клацнуло, і я усвідомила, що переді мною стоїть іще один переможець Голодних ігор. Липа, трибут з Округу 2, перемогла в Іграх кількадесят років тому. Еффі прислала нам касету з тими Іграми, коли ми готувалися до Червоної чверті. Мабуть, я й раніше бачила уривки з тих Ігор по телевізору, але не запам’ятала, бо Липа ніде особливо не засвітилася. Після всього, що я дізналася про Геймітча й Фінея, я могла думати тільки про одне: що Капітолій зробив із Липою після того, як вона перемогла?
Щойно Липа закінчила презентацію, посипалися запитання від «мізків». Минали години, прийшов час обіду, тоді вечері, а всі далі сперечалися, намагаючись скласти
— Той, хто знову запропонує брати штурмом головний вхід, має скласти справді ідеальний план, тому що саме він очолюватиме операцію!
Гейл не міг всидіти на одному місці довше, ніж кілька годин, тому він то ходив між кріслами, то сидів зі мною на підвіконні. Він одразу погодився з Липою, що входи штурмувати марно, і зовсім не стежив за розмовою. Останні кілька годин він мовчав, його брови насупилися, а очі невідривно вивчали крізь шибку Горішок. Скориставшись тишею, яка запала після ультиматуму Липи, він мовив:
— Невже так важливо захопити Горішок? Чи буде достатньо просто вивести його з ладу?
— Це було б першим кроком, — сказав Біпер. — Що ти пропонуєш?
— Уявіть, що Горішок — це нора диких собак, — провадив Гейл. — Ви не можете пробратися всередину. Отже, у вас залишається два варіанти: знищити собак у норі або виманити їх.
— Ми пробували підривати входи, — сказала Липа. — Але люди ховаються надто глибоко всередині, нас розділяє надто товста стіна каміння.
— Я не це мав на увазі, — сказав Гейл. — Я думав про те, щоб скористатися силою самої гори... — (Біпер підвівся та приєднався до Гейла, позираючи на гору крізь свої великі окуляри). — Погляньте! Он там із боків...
— Сліди обвалів, — мовив Біпер пошепки. — Мудро. Але треба добре все спланувати, адже потому як вибухне перша міна, ми вже не зможемо контролювати ситуацію.
— Нам і не потрібно її контролювати, варто тільки позбутися нав’язливої думки про те, щоб захопити Горішок, — мовив Гейл. — Нам слід просто відрізати його від світу.
— Отже, ти пропонуєш спровокувати обвал й заблокувати входи? — запитала Липа.
— Абсолютно точно, — мовив Гейл. — Замкнути ворога всередині, відрізати від зовнішнього світу, від джерела харчів, перекрити тунелі, крізь які вилітають вертольоти.
Поки всі міркували над планом Гейла, Богз проглянув креслення гори й насупився.
— Ти ризикуєш вбити всіх, хто лишиться всередині. Подивись тільки на систему вентиляції. Вона досить примітивна. Зовсім не схожа на ту, що в Окрузі 13. Вона повністю залежить від шлюзів, крізь які проникає повітря. Якщо їх заблокувати, кисень узагалі не потраплятиме всередину.
— Можна втекти залізничним тунелем, який виходить на міський майдан, — мовив Біпер.
— Якщо ми не завалимо вхід, — кинув Гейл. І його наміри враз прояснилися. Гейл не збирався рятувати життя людей, які ховалися в Горішку. Адже що робити з ними потім?
Він приготував одну зі своїх смертельних пасток.
РОЗДІЛ 6
До присутніх поволі доходило, що саме запропонував Гейл. На обличчях почала з’являтися реакція — втіха й жах, сміх і вдоволення.
— Більшість робітників — жителі Округу 2, — мовив Біпер ухильно.
— Ну і що з того? — запитав Гейл. — Ми все одно вже ніколи не зможемо знову їм довіряти.
— Ми маємо дати їм бодай один шанс на капітуляцію, — мовила Липа.
— Це неабиякий привілей — у нас такого шансу не було, коли бомбардували Округ 12, однак тут усе інакше, ви з Капітолієм мало не на ти, — сказав Гейл.