Переспівниця

Коллінз Сюзанна

— Я був не єдиний, однак найпопулярніший, — мовив він. — І мабуть, найуразливіший, бо люди, яких я любив, були надто беззахисні. Щоб хоч якось притлумити докори сумління, мої покровителі часто дарували мені коштовності чи гроші, однак дуже скоро я збагнув, що існує набагато цінніший вид оплати.

«Таємниці», — подумала я. Фіней казав, що саме ними розраховувалися його коханці, от тільки я думала, що все відбувалося з його доброї волі.

— Таємниці, — мовив Фіней, відлунням повторюючи мої думки. — Саме з цього місця ви повинні слухати уважніше, президенте Снігоу, бо чимало з них стосуються саме вас. Але почнімо з таємниць інших.

І Фіней розпочав свою оповідь — таку багату на подробиці, що годі було сумніватися в її автентичності.

Історії про збочені сексуальні пристрасті, про зрадників, про безмежну жадібність і криваве з’ясування стосунків... П’яні таємниці, які глупої ночі хтось нашептав Фінею на вухо. Фінея продавали й купували, як раба. Він був привабливий, але не становив загрози. Та й справді, кому він міг розповісти? І хто б йому повірив?.. Але є таємниці надто пікантні, щоб ними не поділитися. Я ніколи не чула імен, які називав Фіней, — здається, все це були почесні жителі Капітолія, — однак, судячи зі збудженого перешіптування членів моєї підготовчої команди, це були далеко не прості люди. А якщо невдала зачіска могла стати приводом до кількагодинних пліток, то як сприймуть у Капітолії інцест, підлоту, шантаж і зради? І навіть коли Капітолієм котитимуться хвилі взаємних обвинувачень, люди все одно чекатимуть, як от зараз чекаю я, на розповідь про таємниці президента.

— А тепер час розповісти про нашого президента Коріолана Снігоу, — мовив Фіней. — Він прийшов до влади в дуже молодому віці. І виявився вельми кмітливим, бо зумів її втримати. Ви не запитували себе, як він спромігся на таке? Вам усе пояснить одне слово. Цього буде цілком достатньо. Отрута.

Фіней крок за кроком описував політичне сходження президента Снігоу, про яке я нічого не знала, згадував загадкові смерті ворогів Снігоу або, ще гірше, його союзників, які становили потенційну загрозу. Розповідав про людей, які раптово вмирали під час масових святкувань або повільно, кілька місяців згасали невідомо від чого. Причини смерті називалися найрізноманітніші: отруєння морепродуктами, зараження невідомим вірусом, аневризма аорти. Снігоу і сам пив з отруєної чаші, щоб відвернути від себе підозри. Подейкують, протиотрута діє не завжди — ось чому він завжди носить у петлиці напарфумлену троянду — щоб приховати запах крові, яка точиться з ранок у нього в роті. Подейкують, ці рани ніколи не загояться. Подейкують, подейкують, подейкують... У Снігоу є чорний список ворогів, і ніхто не знає, хто стане наступним.

Отрута. Ідеальна зброя для змії.

Оскільки моя думка про Капітолій і його шляхетного президента й так була низькою — далі нікуди, заява Фінея зовсім не вразила мене. Вона куди сильніше вплинула на капітолійців, таких як моя підготовча команда та Фульвія, і навіть Плутарх не приховував подиву — його, схоже, турбувало те, що такі пікантні подробиці вислизнули з його уваги. Коли Фіней закінчив, ніхто не наважувався вимкнути камери, аж поки він сам не сказав:

— Знято.

Знімальна група поквапилася до себе редагувати матеріал, а Плутарх відвів Фінея вбік для розмови — мабуть, хотів довідатися, чи залишилися в нього ще козирі. Я зосталася з Геймітчем і все міркувала над тим, чи мені загрожувала доля Фінея. Чому ні? Снігоу заправив би чималу ціну за дівчину у вогні.

— З вами було так само? — запитала я в Геймітча.

— Ні. Моя мама, мій молодший братик... моя дівчина... всі вони померли за два тижні після моєї перемоги. Через ту витівку, яку я втнув із силовим полем, — відповів він. — У Снігоу не залишилося нікого, кого б він міг використати проти мене.

— Дивно, що він просто не вбив вас, — мовила я.

— О ні. Я став застереженням. Для майбутніх переможців — для Фінеїв, Джоанн і Кашемір. Прикладом того, що станеться з переможцем, який завдав зайвого клопоту, — сказав Геймітч. — Але Снігоу усвідомлював, що не зможе тримати мене на шнурку.

— Поки не з’явилися ми з Пітою, — мовила я тихо. Дивно, але при цьому в мене жоден м’яз не сіпнувся.

Ми з Фінеєм виконали своє завдання, і нам залишилося тільки чекати. Ми вирішили

пересидіти в Штабі оборони. В’язали вузли. Розмазували по тарілці свій обід. Підривали на полігоні міні-бомби. З міркувань безпеки з рятувальною командою зв’язок не підтримувався. Рівно о третій — то був планований час виходу в ефір — ми вже мовчки стояли в кімнаті, натоптаній екранами й комп’ютерами, спостерігаючи за Біпером і його командою, які намагалися прорватися в ефір. Куди й поділася Біперова непосидючість і неуважливість! Цього разу він був, як ніколи, сповнений рішучості. Моє інтерв’ю тривало зовсім недовго, однак цього вистачило, щоб показати, що я жива та здорова і досі борюся. Родзинкою програми стала моторошна розповідь Фінея про розпусний Капітолій. Цікаво, це Біпер удосконалив трансляцію? Чи просто його колеги в Капітолії були самі не проти послухати сповідь Фінея? Наступні шістдесят хвилин зображення на екрані чергувалися: вечірні новини йшли впереміш зі сповіддю Фінея, а ще іноді екран повністю чорнів. Однак повстанські інженери спромоглися здолати всі перешкоди, і в ефірному хаосі зуміли майже повністю прокрутити ту частину розповіді, де йшлося про президента Снігоу.

— Все! — нарешті мовив Біпер, розслабляючись. Капітолій відновив трансляцію. Біпер витер обличчя хустинкою. — Якщо вони досі звідти не вибралися, значить, їх уже немає серед живих, — він розвернувся з кріслом, чекаючи на нашу з Фінеєм реакцію. — План був хороший. Плутарх ознайомив вас із ним?

Звісно, що ні. Біпер провів нас в іншу кімнату й показав, як саме добровольці за допомогою шпигунів у Капітолії спробують — вірніше, уже спробували — звільнити переможців з підземної в’язниці. Крізь вентиляційну систему до приміщення повинен був потрапити нервово-паралітичний газ, тоді повстанці мали відімкнути електропостачання, для відвертання уваги підірвати бомбу в урядовій будівлі за кілька миль від в’язниці й запустити в ефір ролик. Біпер зрадів, коли ми сказали, що план складний, бо це означало, що нашим ворогам буде нелегко.

— Ви все продумали, як тоді, на арені? — запитала я.

— Так. І все спрацювало, — мовив Біпер.

«Ну... не зовсім», — подумала я.

Ми з Фінеєм залишились у Ставці, сподіваючись, що перші новини від рятувальної команди надійдуть саме сюди. Нам тут не зраділи, бо тут вирішувалися важливі військові справи. Однак ми відмовилися йти зі Штабу оборони і зрештою опинилися в кімнаті з колібрі.

Ми в’язали вузли. В’язали. В’язали. Мовчки. Цок-цок. Годинник — як на арені. Не думати про Гейла. Не думати про Піту. В’язати вузли. Ми відмовилися від обіду. Наші пальці спухли й закривавилися... Зрештою Фіней здався та, згорбившись, повалився на землю, як тоді, на арені, коли з’явилися сойкотуни. Я зробила собі з мотузки зашморг, у пам’яті прокручувалися слова з пісні «Дерево страстей». Гейл і Піта. Піта і Гейл...

— Фінею, ти зразу покохав Енні? — запитала я.

— Ні, — відповів він, а за кілька хвилин додав, — вона мене полонила поступово.

Я покопалася в своєму серці, але зараз єдиною людиною, яка полонила мене, був Снігоу.

Мабуть, уже перевалило за полуніч, мабуть, уже настало завтра... і тут двері відчинив Геймітч.

— Вони повернулися. Нас чекають у лікарні.

Я була розтулила рота, готова завалити його запитаннями, але Геймітч тільки коротко буркнув:

— Це все, що я знаю.

Я скочила на ноги, мені кортіло бігти, але Фіней поводився дуже дивно: так ніби втратив здатність рухатися, тож мені довелося взяти його за руку й вести за собою, наче малу дитину. Ми вийшли зі Штабу оборони, сіли в ліфт і дуже швидко опинилися в лікарні. Повсюди панував хаос: лікарі голосно віддавали накази, коридорами возили поранених на каталках.

Ми притислися до стіни, даючи дорогу ношам, на яких лежала непритомна жінка з виголеною головою. Її тіло було вкрите синцями та струпами, з яких без упину сочилася рідина. Джоанна Мейсон. Саме їй були відомі таємниці повстанців. Принаймні те, що стосувалося мене. І вона за це поплатилася.