Перламутрове порно
Шрифт:
В хаті також усе чисто й просторо. Ніби гра в пустоту Довгий коридор, приглушене світло в кінці нього, щось ніби дихає на тебе прохолодою з того дальнього кутка. Прості бамбукові стільці. Прості чорні столи з простими сиротканими серветками на них. Щось дуже дивне в цьому домі.
– Just а реrfect dау [23] … -долинає з задньої кімнати. То Майнес ввімкнув музику. Знову Лу Рід зі своїми знаковими для мене словами -щоразу, коли чую їх, опиняюся на порозі нового життєвого періоду. Чим старшою я стаю, тим частіше випадково чую цю пісню. Я ніколи не купляла собі цього альбому.
[23]
Просто
– Ти не голодна? Ми поїли у варонгу [24] …
– Чесно? Голодна. – Мені просто було цікаво, хто з них буде для мене готувати. Готував Майнес. Ну от, нічого цікавого – салат із рисових макаронів з авокадо, тофу й чілі. Зате смачно.
Я пожерла і подякувала. Відтак почала з ними жити.
Дивно, що найдурнуватіші, здавалося би, речі, при описі втрачають свою дурнуватість. Ба навіть стають нецікавими для запису. Та все ж ми робимо зусилля й описуємо їх: у щоденниках, і-мейлах друзям, статтях, книжках чи sms-ах. Хтось навіть малює чи плете шкарпетки на цю тему. (Гм, останнє – непогана ідея для наївного мистецтва. Хоча навряд чи такі події стаються з чистої наївності. Ех, як же! не стає. Ерленде Луе [25] , порятуй нас!)
[24]
Відкрита придорожня кнайпа в Індонезії.
[25]
Норвезький письменник і журналіст, автор світового бестселера «Наївний. Супер».
Найнезручніше з усіх нас почувався Майнес Сінті було на мене наплювати, а я більшість часу проводила за комп'ютером, рятуючим від своїх журнальних дедлайнів. Втім, я постійно думала про неї. Вона, гадаю, також. Тої му ми час від часу з'їжджали на пусті балачки про се – про те. Згодом до них почав долучатися й Майнес. Після трьох днів повного ступору й непорозуміння ми нарешті сходили в кіно. Там бігали півметрові щурі й мастурбували на задніх рядах місцеві тінейджери. В одному з двох існуючих міських кінотеатри показували «еротику» – заляканих дівчат у мокрому напівпрозорому одязі. Ми з Сінтою були єдиними жінками.
– Пішли звідси нафіг! – я душилася зо сміху і не хотіла ображати високих чуттів мастурбантів.
– Пішли. Візьмемо що-небудь в прокаті.
– І перед тим – пожерти.
Ок? – дивні напади голоду. Трапляється зі мною тільки коли я в Азії.
– Ок.
Вони намилилися до варонгу, але я що сили потягла всіх до т.зв. розкішного ресторану. Наполягла на своєму башлянні за трьох. Майнес назвав мене Sugar Daddy [26] . Я іронічно посміхнулася. Ніхто цього не бачив у темряві.
[26]
Цукровий Татко. Чоловік, переважно старшого віку, що спонсорує свою коханку чи коханця (англ).
«Розкішний ресторан» у більшості азійських країн (боронь Боже вставити в цей список Японію чи Сталіцу-Маскву!) зазвичай таки пропонує розкішне їдло і смішні ціни. До прикладу, ми втрьох тоді поїли в Gadjah Wong на 15 доларів. Весняна курка в кокосовому молоці, бамбуковий салат, смажений із овочами й морепродуктами рис, соус чілі – фак, на ту згадку мене розбирає застарілий гастрит. (Треба таки випхати дупу надвір і сходити на Eberswalder Strasse схряцати хоча би каррі-вурст [27]
[27]
Смажена ковбаса з каррі. Подейкують, у цьому берлінському кіоску заходить споживати каррі-вурст сам Шрьодер.
Поверталися додому ми в старому синьому таксі «Блакитна Птаха». Майнес принципово не користувався новими й справними машинами. Філантроп-мазохіст.
– Зупиніться тут! – раптом попросила Сінта. Вийшла й попрямувала, колишучи філейною частиною, до крамнички з DVD напрокат. Повернулася невдовзі з кульочком і коробочками в ньому. Два японські еротичні (порно?) фільми, один індійський мелодраматичний. Солодкий певно, як її парфуми.
– О, ти взяла «Манзурове Весілля»? – радіє Майнес. – Доста хороше кіно. Я чув про нього.
(Ковтаю свою жовч. Не дуже смачно. Я теж читала про це кіно).
– А це що? – беру в неї японську еротику. Дивно, здається ж, заборонено таке в ісламській країні. Тут же навіть сцени поцілунків «з язиком» вирізають. Гм, окі-докі, в танцівниць свої зв'язки. Якщо тут поліцейські продають амфітаміни підліткам, чому би такій невинній штучці, як псевдо-підліткова еротика, не зачаїтися під якимось благопристойним прилавком?
Сінта мовчить і, можливо, червоніє. Не можу сказати цього напевно – в машині темно і… Боже, яка я тупа – у Сінти ж темна шкіра.
Відтак зненацька вона починає пристрасно обіймати Майнеса. Хапає його за волосся, нахиляючи голову назад, впивається йому в губи.
– Уй-йой-йой… – кажу я, співчутливо кривлячи мармизу. Мені аж самій заболів той нещасний Майнесовий скальп.
Сінта зневажливо дивиться на мене. Власне, я вже вивчила порядок чергування її поглядів у мій бік:
– зневага
– томність
– ненависть
– тріумф
– виклик
– гіпер-демонстративна байдужість
– гіпер-демонстративна небайдужість
– зневага.
І так по колу. В мене вже виробився умовний рефлекс – під час таких експресивних інспекцій мого хряцала я солодко й широко позіхаю.
– Whatever, Сіnta [28] …
Ми виїжджаємо за межі міста. Хоча навряд би ви це помітили, не знаючи. Все це місто – просто мале село з низькими хатками, що росло-росло і розрослося. Тут до біса студентів і зовсім мало чистого повітря. Тут не зелено в сухий сезон. Зате у вологий цілими днями хєрачить дощ. Тоді хоч можна дихати.
[28]
Та ради Бога, Сінто (англ.)
Майнесове село – як червоподібний відросток того ж міста. Рисові поля (бо ж село) і купа початих будівництв (бо Ява). Врешті-решт, ми вдома. Сінта бігом біжить до манді [29] , хлюпотить там, співає (непогано, до речі, співає), вибігає і кидається на ліжко в Майнесовій спальні, попередньо не захряцнувши за собою двері. – Що це сьогодні з нею? – питаю я французькою.
– Все в порядку, – знизує плечима Майнес, але чомусь ховає очі.
– Ну ОК тоді, добраніч.
[29]
Вид ванної в Індонезії. Схоже на муровану пральну машинку, обкладену плиткою. Туди набирають воду з крану. А потім черпають її звідти пластмасовим черпачком. Зливають ним на руки й тіло, зазвичай над діркою для нечистот.