Перламутрове порно
Шрифт:
Іноді це справжнє кіно, причому найкращих тарантінівських часів:
– Ну і що це таке, сука? – питаю її.
– Те. що бачиш, сука! – каже вона.
– Ти що. сука, жити хочеш перестати, сука? – я.
– Заткайся, сука, бо перестаєш тут жити ти, сука! – вона.
Така от сука-любов.
Іноді в мене здають нерви, я обводжу олівцем особливо вставучі місця і зсудомленою від екстазу рукою базграю на берегах рукопису «Браво. Ката!!! Браво, Карпа!!!». Це коли, наприклад читаю про те. що дні її тижня різняться
Або коли вона пише про Москву, що це ідеальне місце для хапання зарази або що вона. Москва, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах, мені, який колись у своєму житті писав «Московіаду», стає так любо-любо, неначе в Бога – наша справа не помре і Мадонна житиме вічно. Катакано!
А ще мені здається, що в цьому романі багато пронизливості – настільки багато, що сам він уже просто роман-пронизливість. суцільна пронизливість. Його героїня називає це відповідальністю за всіпройоби світу – сформульовано і справді класно, а розуміти слід як співпричетність і співучасть. Вона, ця відповідальність цілком делікатно не афішується, тобто переважно прихована, іноді нам залишається тільки сліпа віра в те. що в Катакани Клей таки водиться серце.
Але іноді вона стає явною. Скажімо тоді, коли Катакана формулює геніальне у своїй простоті пояснення причин революції: Кожен уже змучився встидатися за свою батьківщину. Або дає цілком особливе свідчення очевидиці та співучасниці, підписатися під яким зможе кожен із тих, котрі в листопаді-грудні 2004-го відморожували свої задниці на Майдані й майданах за те. аби більше ніколи не встидатися з приводу власної батьківщини: Ненавиджу цю революцію за одну річ – ту, що треба колготи під штани вдягати і в них запихати футболку.
«Браво!!!» – це знову я пишу на її рукописних берегах, бо мене пре від її святої ненависті: Боже мій. як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні-па-вєз-лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ. якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Та вони ж просто мають владу над вашою долею!
Так їх, мудаків, так їх! – тішуся я всією своєю незлостивою душею.
Проте серед найулюбленішої для мене пронизливості – пасаж про пінгвінів. Ці нікому нічого не винні й нелітаючі птахи,
Це відлунює. Мені ввижається досить далеке тло з дітьми, що гасають у житі над самісінькою прірвою.
Я м'якну, розчиняюсь у співпричетності до всіх пройобів світу і думаю: а може саме вона. Катакана Клей, його і врятує? Тобто (в який це пафос мене занесло?) – підгребе його під дупу лопатою і сяк-так поставить на непевні пінгквінячі ноги.
Окі– докі, світ вона порятує, але хто порятує її саму? Таку незрілу і пронизливу, таку проникливу, нерівну й нервову, до всього причетну і за все відповідальну?
А ніхто її не порятує, крім неї самої. Це. звісно, жахливо нелегко, але на те вона й написала цей роман-становлення, за великим рахунком роман-виховання-почуттів.
Її незрілість уже достатньо зріла для прямого, без відведення вбік очей, споглядання смерті (може, тому, що смагляві люди не бліднуть?). Або для того, щоби прострелити в саму серцевину всіх людських таємниць, коли до тебе раптово доходить, що найтяжчим із проклять може стати вічний напівсон – не сон і не ява, не життя і не смерть, вічне «напів» і «поміж».
І. звісно, її незрілість уже визріла до того, щоби правильно оцінити чистилище і блаженство самотності. Тобто її самотність уже готова потрапити у правильні руки.
Щиро кажучи, я не зовсім розумію, навіщо їй. Катакані, здалася її. Катакани. смерть. Попри всю нелюбов до гепі-ендів я все одно не певен, чи так уже й варто розганяти автомобіль у напрямку прірви та ще й на останній сторінці.
Проте як хтось, хто й сам полюбляє вбивати своїх героїв у воді, я розумію всю красу цього передчуття. Там справді тепло, там справді повно риб.
Катакана Клей вчергове помирає для нового народження – якого ще гепі-енду вам від неї хотілося?
Перламутрове порно
… dadme la muerte qbe me fatla
Росаріо Кастелланос
Який понт придумувати героїв, якщо навколо стільки ублюдків?
Марла Фріксен
Я став літератором тому, що автор рідко зустрічається зі своїми клієнтами і не повинен пристойно вдягатися.
Джордж Бернард Шоу
Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з-під нашого дому. Темно-зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня-мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.