Перстень Борджія
Шрифт:
«Це все винен він, — тремтячи від страху, думав юний кардинал Гамбаріні. — Його дешевий жест у катівні, який спровокував короля до промови. Але все це мине, все владнається. Парижани дикіші, ніж ми, італійці, легко шаленіють і збурюються, але вистачить кількох прилюдних страт, і всі заспокояться; я живий, а він мертвий, і це найголовніше».
Тим часом «ляп», — по другій, протилежній шибі карети розтеклася грязюка, і юний кардинал опинився у цілковитій темряві, яка так гнітюче подіяла на його душевний стан, що він не зміг відігнати від себе настирливої думки: «Сьогодні в мене кидають грязюкою, а завтра, хто знає, може, кидатимуть камінням». Тому
— Ваша Еміненція, я до ваших послуг. Прошу наказувати, — вимовив він голосом, сповненим завзяття й енергії.
— Дякую, скомандуйте своїм людям «вільно», — мовив юний кардинал. — Я хотів би помолитися за спасіння душі молодого чоловіка, котрого, як я довідався, саме розстріляли. Де я можу побачити його тіло?
— У трупарні, ваша Еміненція, — відповів капітан де Тревіль. — Завтра його по–християнському поховають, адже його не стратили як злочинця, а застрелили, як звучить формулювання, при спробі втечі. Дозволю собі провести вашу Еміненцію.
І він підхопив ліхтар, поданий йому одним із кадетів.
— Його застрелили з мушкетів? — запитав юний кардинал, ідучи з капітаном із головного подвір’я до так званого le passage des Morts, проходу Мертвих, вузенької вулички між східною вежею і муром.
— Зовсім ні, ваша Еміненція, з пістолів, — відповів капітан де Тревіль, і юний кардинал, дещо здивувавши його, у відповідь прошепотів:
— А, з пістолів, це мене тішить, дуже тішить.
Він справді втішився, бо мав уражливий шлунок і боявся, що побачить Петрове тіло страшенно знівечене й пошматоване на клапті. Так би, звичайно, й було, якби в нього стріляли з мушкетів.
— А тепер я залишу вашу Еміненцію, — сказав капітан де Тревіль, зупинившись із юним кардиналом біля низьких, оббитих залізними цвяхами воріт, над якими виднів грубо вирізьблений напис:
ВХОДЯТЬ В ОСЕЛЮ ГОСПОДА.
Подаючи ліхтар, капітан зауважив, що рука юного кардинала мокра, мовби він щойно витягнув її з води. Справді, кардинал облився потом з ніг до голови, і при цьому він відчував такий пронизливий холод, що, зціпивши зуби, ледь стримував їхнє цокотіння.
Капітан де Тревіль, відімкнувши великим ключем замок, відчинив стулку воріт, і трупарня війнула їм в обличчя холодним, пліснявим підвальним смородом.
— Я почекаю надворі, доки ваша Еміненція закінчить свої молитви, — сказав капітан де Тревіль.
— Дякую, — прошепотів юний кардинал крізь усе ще зціплені зуби; він знав, коли їх розімкнути, вони відразу зацокотять.
Далі, взявши ліхтар, він невпевнено ввійшов у ворота, а капітан де Тревіль причинив їх за ним.
У трупарні, низькій склепінчастій кімнаті, не було нічого, крім двох рядів лежаків, витесаних з каменю; всі вони були порожні, лише на одному лежав Петр Кукань із Кукані.
— От бачиш, от бачиш, — шепотів юний кардинал, дивлячись у гарне, спокійне Петрове обличчя. Він залюбки сказав би щось глибше й мудріше над тілом свого переможеного давнього приятеля, якого колись любив, яким не переставав
— Але нічого не вдієш, від долі не втечеш.
З цими словами він витяг з рукава сутани кинджала, і коли замірився ним — згідно зі своїми словами про долю, — пробити Петрове серце, з жахом помітив, що Петрові очі зовсім не заплющені, а навпаки, широко розплющені й уважно дивляться на нього. І перш ніж юний кардинал устиг заверещати, Петр підніс праву руку і з усією силою стиснув йому горло. Невідомо, що вбило юного кардинала — чи цей страшний потиск, що зламав йому в’язи, чи просто жах.
Від цієї події, коли мушкетери пана капітана де Тревіля вистрілили вбік від Петра Куканя із Кукані, замість того щоб влучити в нього зі своїх пістолів, розпочинається їхня відома, змальована художньою літературою, хоча й не зовсім зрозуміла відданість королю Людовікові XIII, який уже наступного дня взяв владу в свої слабкі руки.
Частина шоста
ВЕЛИКИЙ БОГ ПАНТАРАЙ
Петр слушно розрахував, припускаючи, що його довгу відсутність у Стамбулі, якщо вона не триватиме більше трьох місяців, чи, в крайньому разі, три з половиною місяці, не конче мусять завважити, а якщо все–таки й зауважать, не слід боятися, що з цього виникнуть ускладнення й неприємності; бо якщо у Франції — як нам видається — декому було відомо, що відважний Петр Кукань розпочав авантюрну подорож до Парижа для романтичної помсти, то в Стамбулі ніхто, крім султана, не знав, що перший радник його величності, званий Його Знанням, покинув терен Турецької імперії, себто якщо його тепер не було в Стамбулі, він міг повернутись туди будь–коли; так міркував Петр, вирушаючи в дорогу, і так воно справді й було.
Життя в столиці плинуло спокійно і все залишалося по–старому, точніше кажучи, по–новому, і сановники всіх рангів носили одяг, який нещодавно купили у лахмітників, і демонстративно показували свої аскетичні чесноти. Генерали фон Готтенрот і фон Шауер терпляче вчили своїх учнів, офіцерів і молодших офіцерів, втаємничуючи їх у секрети новітніх досягнень тактики, й доступно пояснювали, що таке оточення, контратака, вогнева підготовка і як забезпечувати взаємодію військового флоту з наземним військом, і що таке війна на знищення, і так далі і так далі.
Як і раніше, хоча у все меншій кількості, побожні прочани сунули до Стамбула, щоб запропонувати скарбниці свої заощадження й коштовності; кораблі, навантажені новопридбаною зброєю й боєприпасами, борознили води Мармурового моря, прямуючи до Босфору, тобто до стамбульського військового порту; чорноока Лейла, що погарнішала від кохання і щастя, сиділа в яскраво розмальованій кімнатці у домі свого вченого батька, історика Гамді, радісно очікуючи повернення свого сокола, який, на її думку, був десь неподалік, може, в Дринополі; а Мустафа, недоумкуватий султанів брат, новоспечений християнин, як завжди, сидів зі своїми чотками в кутку головної зали нарад, за плечима свого брата й чільних сановників.