Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)

Бабула Володимир

– Ми вирiшили проникнути глибше...
– продовжував Северсон.
– Я обережно зламав одну з бурульок i збив нею кiлька сусiднiх. Печерою прокотився брязкiт, немов розбилося скло, i частина завiси впала в крижану воду.

Друга печера мала трохи iнший вигляд. Бiля стiни виступали з води жовтi приступки, зробленi з вапняку. Струмок, що протiкав понад правою стiнкою, губився в дальшiй печерi... Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролiзли плазом через вузький прохiд мiж двома вапнякуватими

стовпами! Тут потiк кiнчався - власне, губився пiд кам'яною стiною.

Печера була набагато менша, простiша, а головне - теплiша за попереднi.

Ми освiтили всi закутки, щоб знайти отвiр, яким можна було б проникнути далi, але всi нашi зусилля були марнi.

– Поглянь!
– вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.

На гладенькiй стiнi була зображена велика картина, яка розповiдала про втечу рiзноманiтних iстот вiд дiючого вулкана. Серед птахiв, що ширяли в повiтрi, були намальованi й лiтаючi квартяни.

"Хто ж був автором цiєї картини?" - подумали ми. Хiд до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дiя води створює їх протягом тисячолiть.

– Можливо, колись, у давноминулi часи, тут жили такi ж розвиненi iстоти, якими були древнi вавiлоняни та єгиптяни...
– висловила здогад Алена.
– Але куди вони подiлись?.. Може, загинули?

Ми знову задивились на картину. Вона була цiкаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбiльшої реальностi зображення, налiпив на малюнки звiрiв шерсть i пiр'я, здобуте, очевидно, з справжнiх тварин. Слiд сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.

Нашi мiркування порушило пiдозрiле шарудiння.

Ми швидко погасили кишеньковi лiхтарики, притиснулись до стiнок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар, багатократно посилений луною.

– Живий?
– прошепотiла менi на вухо Алена.

– Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є...
– вiдповiв я ледве чутно.

Але в печерi знову запала могильна тиша.

Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати, що впало менi до нiг. То був уламок каменя, який при ударi об пiдлогу печери розбився на шматки...

Пробачте, що в цих мiсцях мiй репортажний фiльм має прогалини, - було темно...

– Вiдiрвався шматок скелi. Ми вiдбулись щасливо!
– сказав я i знову засвiтив прожектор.

– Звiдки мiг випасти камiнь, якщо стiни й склепiння над нами гладенькi й зовсiм не пошкодженi?
– здивувалась Алена.

– Тут щось не гаразд, - притишив я голос.
– Будь коло мене, менi тут не подобається. Повернiмось.

Не пройшли ми й десяти крокiв до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камiнь.

Ми блискавично обернулись.

Над картиною, пiд стелею печери, ми побачили правильний круглий отвiр, якого хвилину тому не було, а в ньому - крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Заслiплений свiтлом прожектора,

вiн затулив долонею очi i вiдступив на крок до таємничого ходу.

Алена вiд несподiванки скрикнула.

В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша i потягнув його в глиб скелi. Круглий отвiр лишився вiдчиненим.

Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дiйснiсть, чи галюцинацiя. Отвiр у стiнi, однак, був беззаперечним доказом: пiдземний лабiринт населений квартянами, якi вмiють виготовляти собi одяг.

– Чому нас отой квартянин бомбардував камiнням?
– засмутилась Алена. Адже ми йому нiчого лихого не заподiяли...

– Пiзнiше я його запитаю, - пожартував я.
– Повернiмось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.

Можете уявити собi нашi почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побiгли вздовж пiдземної рiчки до крижаної завiси. Але там сухопутна дорога кiнчалася.

Як же ми потрапимо назад до лiтака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човнi?

Я кинувся в рiчку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.

Ми опинились у пастцi.

Що ж тепер робити? Як урятуватись?

Якщо кликатимемо на допомогу,- хто нас почує? Тiльки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть... Де ми переночуємо? У крижанiй печерi холодно, а в печерi з настiнною картиною - небезпечно.

Збiгали години, а нам все ще нiчого не спадало на думку. Нарештi ми все-таки вирiшили лишитись у печерi з картиною. Домовились спати по черзi.

Першi два днi минули спокiйно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.

Третiй день принiс з собою голод, а четвертий - втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на вартi.

Крiзь сон я раптом вiдчув, що мене хтось схопив пiд руки й понiс. Перш нiж я усвiдомив, що трапилось, я вже був у круглому отворi, а поруч мене двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але iнтелiгентними обличчями.

– Де Алена? Пустiть мене!.. Алено!
– закричав я в розпачi, наче вони могли мене зрозумiти.

Квартяни не звертали уваги на мої протести i в абсолютнiй темрявi тягли мене в глиб скелi. Я зрозумiв, що опиратись марно.

Здавалось, тунель не мав нi кiнця нi краю. Серце моє стискалося вiд страху за Алену, i з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебi, не було нiякої радостi плентатись з такими милими компаньйонами у невiдомiсть.

Нарештi перед нами з'явився миготливо освiтлений отвiр, який все збiльшувався, аж поки перетворився на ворота пiдземного храму.

Я був просто приголомшений красою залу в надрах скелi. Прикрашену картинами стелю пiдтримували чудесно вирiзьбленi стовпи, або, скорiше, скульптурнi групи фантастичних iстот.