По-модньому

Старицкий Михаил Петрович

Дембицька і синок її Сисой.

Дембицька (убрана з викриком). Прошу тебе держатись достойно... Хустку до носа взяв?

Сисой. Да, взял, мамаша, только ето ужас: совсем простая халупа... воняет чем-то.

Дембицька. Конечно, хлопи... але богаті... тепер через них можно состояніє зробіть: зажити по-шляхетськи... Одкоті бручки!

Сисой. Стоїть лі для мужви... (Обсмикується).

Дембицька.

Ціхо! Який ти ще дєцко! Нужно тобі понравіться - і ми богачі; не будем поневіряться у пані маршалкової - я за економку, а ти - за попихача. Тогди ми покажем форс, проше пана! Витрі лобік - замарався...

Сисой (витираючи). Только, мамаша... ну, как же ето... у меня жена будет Хівря? У нея і руки порепані, і ноги, верно... смеяться все будуть...

Дембицька. О, мой аньолок невінний! То пусте: в висівках откупаємо... а з денег не смеются... не ковиряй у носі!

Сисой. Да что ви, мамонька...

Дембицька. Застьобнісь... Ідуть, кажеться...

ВИХІД XIV

Ті ж і Вареник, Зінька, Наталка і Дзвонарська.

Дембицька (важно). Столбова дворянка, родственниця пані маршалкової, вдова Дембицька. А ето мой син Сисой, что дает большие надєжди по службе... прошу любіть і жаловать.

Дзвонарська (цілується). Настоящі дворане, мовляв, січас глянути... моє поштеніє!

Вареник. Дуже, дуже радий! Позвольте ручку! (Цілує). І синочок? Дозвольте поцілувати?

Сисой. Мамаша?

Дембицька (тихо). Утрі ротік...

Вареник (цілує Сисоя). А це дочка моя старша, Зінька.

Зінька ховається все за батька чи за Дзвонарську.

Сисой. Как? Мамаша! (Тихо). Ето чучело?

Дзвонарська. Зіновія.

Вареник. Та й Зіновія, а по-нашому Зінька, або Варениця, стало буть, Вареникова дочка. (До Зіньки). Чого ти ховаєшся: не вкусить.

Сисой (фирка). Каламбурно!

Дембицька. Сося.

Дзвонарська. Звиняйте уже - засоромилась, потому - чистоплотіє... да ще перед таким кавалером...з мамочкою знакомі, а з вами ще: Орина Власівна Дзвонарська, бившая дщерь протопопа, жила з младенства почти при грапськім домі, а уже потім нещастія ради... Прошу покорно! (Простяга руку під носа).

Сисой. Мамочка! Что же ето!

Дембицька. Пожми! (До Дзвонарської). Дєцко єще!

Вареник. Прошу покорно!

Всі сідають манірно. Наталка ховається за батька.

А оце моя менша дочка!

Дембицька. А-а! Скажіть!

Вареник. Не чіпляйся-бо

за полу! Підійди поцілуй ручку!

Наталка. Не хочу!

Дембицька. Дика!

Дзвонарська. Не встидайся: зроби книша! (Сіпа її).

Дембицька. Сося!

Наталка. Геть к чорту!

Дембицька. А цо? Однако!

Вареник. Чи ти не здуріла? Га?

Дзвонарська. Ай, ай, ай!

Наталка (тікаючи). А чого він чіпляється, слинявий!

Вареник. Цить мені!

Сисой. Віскрява!

Дембицька. Дуже розпустили... Звісно, в простоті...

Дзвонарська. Балована!

Дембицька. Гм, гм! Зовсім без виховання!

Сисой. От би до салону! (Приска).

Дембицька. Сося! Не ложи ручки в бручки.

Ніяково мовчать.

Вареник (до Сисоя) Служите, дозвольте спитать, при чинах, стало буть?

Сисой. Н-да!.. То єсть... у предводітеля...

Дембицька. Таке способне дєцко... Гм, просте ужасть... Скоро буде самостоятельним...

Вареник. Себто який чин!

Сисой. Чин? (Приска).

Вареник. Простудились?

Дембицька. Да, да, насморк... Сося... хустку возьмі! (До Вареника). Це, відітє лі, положеніє таке.

Дзвонарська. Значить, чиноположеніє... От і мій покійничок було каже: не по чиноположенію доброхотні даянія...

Вареник. І пенсія велика?

Дзвонарська. Як же таки? Авжеж...

Сисой. Мамаша? Да?

Дембицька. Само собою розуміється...

Вареник. Як?

Дзвонарська. Та пенсія, мовляв, сама собою, а то ще й розуміється!

Вареник. Го-го! Знаємо й ми це розуміється... Сисой. Ха-ха-ха! (Зразу затуля рота хусткою, мов закашлявся).

Дембицька. Цо то?

Сисой. Мнє в рот, мамаша, муха попала...

Зінька (до батька тихо). Вони з нас сміються...

Вареник. Гм, гм...

Пауза.

Дембицька. Ну, а ви, баришнє?..

Сисой кашля в хустку.

В городі бували?

Зінька мовчить і ховається.

Вареник. Чого ж мовчиш? Лякатись нічого: не страшні...

Дзвонарська. Не соромся, ягідко! (Сіпа).

Зінька. Ні!

Дембицька. А де ж ви бували? (До сина). Та розговарюй же ти по-гостинному!

Зінька. На ярмарку, у містечку.