По живу і мертву воду
Шрифт:
Не знали вони, ці двоє, яким пощастило втекти від смерті, й того, що цівку одного з націлених на них автоматів відвела радянська розвідниця. Вона раніше від бандерівців, які сиділи поруч з нею на возі, зрозуміла, що це за люди біжать лісом, тому й огріла батогом коней, перш ніж палець бандита натиснув на гачок.
Пантелеймон і власовець знали одне: смерть десь там — позаду, за плечима, й треба втікати від неї.
Майже добу йшли вони, не зупиняючись надовго, тримаючись північно-східного напрямку. Йшли мовчки, як два сторожких нічних звірі, час від часу
Власовець ніс гвинтівку на плечі. Він був поранений у ногу нижче стегна й дуже шкутильгав, але спочатку йшов так швидко, що Пантелеймон ледве встигав за ним. Страх підганяв їх. Їм здавалося, що погоня наступає їм на п’яти й ось-ось пролунає позаду нетерплячий гавкіт вівчарки.
Тільки коли настала темрява, вони насмілилися зробити коротку зупинку. Відсапались. Власовець роздер сорочку й перев’язав ногу. Відразу пішли, далі.
Другого дня їм стало зрозуміло, що погоні боятися нічого. Проте одне лихо змінилося іншим — у власовця розболілася поранена нога, кожний крок давався йому нелегко. Він. брів слідом за Пантелеймоном, спираючись на гвинтівку. Харчувалися дикими яблуками й ягодами ожини, які встигав збирати по дорозі баптист. Одного разу вони набрели на велике поле в лісі.. Хліб уже скосили й вивезли, але Пантелеймон, повзаючи на колінах по стерні, назбирав трохи ячмінного колосся. В іншому місці пощастило накопати картоплі. Декілька разів вони бачили в лісі людей. Селяни везли колоди й. хмиз. Жінка з дітьми збирала гриби. Але їх ніхто не помітив.
На світанку сполохали біля джерела дику козу з козенятами.
— Боже створіннячко… — прошепотів Пантелеймон і ласкаво всміхнувся, задивившись у той бік, де зникли тварини.
Коли втамували спрагу, вмили обличчя, власовець зняв пов’язку й оглянув рану. Рана була маленька, куля з автомата пробила м’якуш скраєчку, пройшла навиліт під шкірою сантиметрів два-три, але тіло навколо дуже спухло й почервоніло. Власовець кінчиками пальців довго обмацував опух. Молоде смагляве обличчя його з запалими очима й щоками ставало все більш неспокійним і похмурим.
— Погані мої справи, — промовив він з тяжким зітханням. — Доведеться розводити вогнище.
— Місце Тут добре, глушина, — погодився Пантелеймон, оглядаючись навколо. — Воно б і можна… Так вогню ж у нас нема.
— Знайдемо. Назбирай хмизу. Якнайбільше. Тільки обережніше, будь ласка.
Пантелеймон вибрав місцинку, став навколішки й, розв’язавши мотузочок, який служив за ремінець, висипав з-за пазухи на землю картоплю й дрібні червонобокі яблука. Через декілька хвилин він приніс до джерела оберемок хмизу. Власовець, накинувши мундир на голі плечі й озброївшись половинкою леза бритви, вирізував з спідньої сорочки вузенькі довгі смужки. Те ж саме він зробив і з підшивкою мундира. Потім добре виправ ці ганчірки в струмку й повісив на гілля.
Пантелеймон наносив хмизу, старанно склав його поверх насипаної, на землю картоплі. В трьох місцях знизу підклав дрібні трісочки й шматочки березової кори. Вогнище було готове.
Власовець сумним кивком голови схвалив дії
— Й-як тебе звати? — він трохи заїкався.
— Пантелеймон. А тебе?
— Ігор.
— Ти наш, руський?
— А чий же… — На почорнілих губах власовця появилася гірка посмішка. — Єфрейтор Червоної Армії. К-колишній…
— Як же ти німцем став?
— Жити, д-дурень, захотів… — втомлено заплющивши очі, сказав Ігор. — Це, брате, довга історія. С-сумна історія. Але своїх — я нікого не зрадив, не вбивав. Можеш мені по-повірити. Помирати буду з спокійною совістю.
— Чого ти помирати зібрався? — поспішив заспокоїти його Пантелеймон. — На все божа воля.
Ігор не відповів, кусаючи губи, глянув на купу хмизу.
— Добре, зараз спробуємо підпалити. Тільки спершу назбирай, б-будь ласка, сухого листя. Якнайбільше.
Листя склали товстим шаром на сухому місці недалеко від купи хмизу. Вийшла добра постіль.
Ігор, болісно скривившись, ще раз оглянув рану, обмацав почервонілі опухлі місця.
— Дивись, як не п-пощастило. Нічого не п-поробиш. Ось що, Пантелеймоне. Я звідси далі не піду. Днів п’ять а то й більше лежатиму. З-зрозумів? Тебе тримати не буду. Хочеш зі мною бути — залишайся, спасибі скажу. Захочеш піти — д-дорікати не буду. Це т-твоя справа.
— Що ти, милий! Не покину я тебе. Раз бог так призначив…
— Дивися сам. Не змушую, — Ігор дістав з-під підшивки коміра мундира декілька сірників і маленький шматочок коробки, загорнутий у провощений папір.
— Як здогадався запастись? — здивувався Пантелеймон.
— З-запасався… Р-розумієш, нас, власовців, на фронт везли. Ми змовилися невеликою групою. Хотіли захопити зброю і втікати до партизанів. Н-негідник один видав, провокатор. Я встиг на ходу з поїзда зіскочити. І п-по-пався. З вогню та в полум’я.
Вогнище запалало. Ігор замовк, похмуро дивлячись на вогонь. Коли трохи перегоріло й язики полум’я стали невеликими, він почав сушити приготовані бинти, близько підставляючи їх до вогню. Потім загнав лезо бритви в паличку, пропік його над жаром.
Пантелеймон, роззявивши рота, здивовано слідкував за його приготуваннями.
— Ти навіщо оце? Що збираєшся робити?
— Маленьку операцію.
— Але ж куля вийшла?
— К-куля в-вийшла, а починається газова гангрена.
— Що?
— Не чув? Погана штука, б-брате. Розумієш, в рану п-потрапили мікроби, вони швидко розмежуються в тілі навколо рани й виділяють газ. З-закінчується тим, що людина помирає.
— Кров псується? Зараження?
— Ні, зараження крові — це інше, — зітхнувши, сказав Ігор, — Зараження крові — це певна смерть. А з газовою гангреною ще спробую п-повоювати…
— А як же це?
Ігор невесело посміхнувся.
— С-спробую. Винятковий випадок в історії батальної хірургії. Р-розумієш? Мікроби цієї гангрени анаеробні, не можуть жити на повітрі, г-гинуть. І дуже важливо, щоб газ, який вони виробляють, міг виходити з тіла. Для цього біля рани роблять неглибокі надрізи на шкірі. Це полегшує доступ повітря й вихід газу.