По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

— Скажіть, Єво, там, у вас… Може, ви що-небудь чули. Як американці і англійці сприймають швидкий наступ радянських військ? їх це тішить?

Ось що цікавить експерта у східних питаннях. Але що він сам думає з цього приводу? Оксана ухилилася від прямої відповіді.

— Всім хотілося б, щоб війна швидше закінчилася.

— Здається, ви не хочете бути відвертою. — Хауссер був розчарований. — Я не думаю, щоб американці й англійці були в захопленні від воєнних успіхів росіян. Це не в їх інтересах.

— Так, я чула…

— Ага! —

зрадів радник. — Я думаю, що ваші були б не від того, аби ми, німці, чим довше затримали росіян тут, на підступах до Західної Європи?

— Але ж є зобов’язання, обов’язок, — сказала Оксана так, ніби намагалася відхилити від союзників звинувачення у віроломстві.

— Зобов’язання, союзницький обов’язок… Все це слова! — зневажливо махнув рукою радник.

— Як сказати…

— Тоді ж чому не виконується зобов’язання відкрити другий фронт?

— А вам не терпиться? — лукаво примружила очі Оксана.

— Ні, я просто в захопленні. Ваші політики хотіли б здерти шкуру із звіра, вбитого іншими.

— Гадаєте, що нам у цьому пощастить?

— У минулому такі випадки…

Пролунав стук у двері, й Хауссер не закінчив фразу. Зайшов уже знайомий Оксані лейтенант гестапо. Жадібно, одним рухом очей він охопив і, мабуть, зафіксував у своїй зоровій пам’яті обличчя Хауссера й Оксани, їх постаті, ліжко біля стіни, наче сфотографував усе це, й усміхнувся дівчині сліпучою, схожою на спалах магнію, усмішкою. Злегка клацнув закаблуками.

— Пане раднику…

Хауссер навіть не глянув на нього.

— Скажіть вашому шефу, що я хворий і не можу прийти. Скажіть, що моя хвороба є наслідком того, потрясіння, яке я пережив у зв’язку з убивством, учиненим серед білого дня, всього за кілька сот метрів від кабінету шефа.

Лейтенант помітно зніяковів, розгублено глянув на гарненьку помічницю радника й повідомив майже пошепки:

— У шефа перебуває оберштурмбаннфюрер… Він щойно прибув…

Хауссер видушив з себе скрипучий горловий звук, мовчки зняв з вішалки кашкета.

В коридорі лейтенант пропустив уперед радника й опинився поруч з Оксаною.

— Ми не знайомі… Генріх Гайлер.

— Єва.

— Дуже приємно. — Гестапівець притримав Оксану за лікоть, уповільнив кроки. — Ви не нудьгуєте? Вас ніде не видно.

— А що ви можете запропонувати? — без особливої зацікавленості запитала Оксана.

— Казино, товариську вечірку…

— І ви, звичайно, відразу ж нап’єтеся там, будете приставати з освідченням у коханні.

— Що ви! Як можна? Даю слово, що буду пити стільки, скільки ви дозволите. Можу навіть зовсім не пити, жодної чарки.

— Ну, такі жертви мені не потрібні. Це було б навіть нудно. О котрій годині ви зайдете за мною? Я маю на увазі відвідання казино.

— Сьогодні? Сьогодні я не можу. Давайте завтра, о восьмій годині вечора.

— Не можу обіцяти… Я не впевнена, що завтра в мене буде бажання розважатися.

— Але сьогодні неможливо, — винувато сказав лейтенант. — Ви ж

знаєте, що сталося… у нас дуже багато роботи.

Вони затримались на площадці сходів.

— Це, звичайно, відмовки чоловіків. Ви позбавляєте мене навіть товариства радника. Не розумію… Може, ви його теж запідозрюєте в причетності до вбивства? Ви мене лякаєте!

Лейтенант розсміявся.

— Ми дуже цінуємо й любимо пана радника, повірте. Для мого шефа він завжди бажаний гість. До завтра!

Гестапівець клацнув закаблуками й побіг униз по східцях, здоганяючи радника, який пішов попереду.

Журналістка чекала Оксану на сходах третього поверху.

— Я зробила все можливе, Маріє.

— Що він сказав, Євочко? — стрепенулась журналістка, не зводячи очей з Оксани. — Він пообіцяв вам?

— Ні, він нічого не обіцяв, він сказав: «її тривога передчасна». Пан радник двічі вжив це слово — «передчасна».

— Він врятує Петра, — переконано промовила Марія. — Коли так сказав…

— Між іншим, пан радник розсердився, довідавшись, що ви вважаєте його за впливову людину, яка допомагає націоналістам.

— Цього не треба було казати, Євочко. Він дуже обережна, скритна людина й усе тримає в таємниці. Але я запевняю вас — він усе може, від нього багато дечого залежить. Якщо він так сказав… Я можу сподіватися… Дякую, Євочко.

Зайшовши до кабінету начальника гестапо, Хауссер зрозумів, що Герц і оберштурмбаннфюрер Грефрат давно чекають його. Судячи з виразу їх облич, між ними вже відбулась розмова, однаково неприємна для обох.

Герц, як тільки побачив Хауссера, відразу ж підвівся з-за столу, збираючись вийти, але Грефрат зупинив його.

— Не треба, ви не перешкодите. — Оберштурмбаннфюрер привітався за руку з радником, почекав, коли той сяде, й приступив до справи.

— Пане Хауссер, я в загальних рисах уже знаю ті обставини, за яких відбувся цей жахливий випадок. Пан штурмбаннфюрер виклав мені свою точку зору й ознайомив з вашою. Не буду приховувати — тут розмова відверта, й було б помилкою рахуватися з будь-чиїм самолюбством, — я більше схиляюсь до вашої думки. Звичайно, у нас є підстави вважати, що вбивство організовано партизанами. Але справа не в цьому, й зараз мова буде йти про інше. — Оберштурмбаннфюрер тяжко зітхнув. — Є дві обставини, з якими ми не можемо не рахуватися. Версія, за якою убивство приписується українським націоналістам, набула, на жаль, широкого розголосу серед німців. У цьому, — знову-таки не буду приховувати, — є певна вина штурмбаннфюрера, який проявив зайву поспішність у своїх висновках і діях. Але це ще півлиха, все можна було б виправити. На жаль, рейхсміністр Кох поінформований про те, що сталося, саме в такому дусі. Він вимагає страти заложників. Ка-те-го-рично! — Грефрат кисло посміхнувся, розвів руками. — Сподіваюсь, тут не потрібні особливі коментарі. Всі ми знаємо характер рейхсміністра й його впливовість!