Побачити Алькор
Шрифт:
— А якщо, навпаки, розширить його можливості?
— Те, що має загинути, спочатку могутнішає.
— Не знаю, як вас, а мене ані ці цитати, ані ваші заокеанські магістри не переконують. От не переконують, і все. Вибачте, але я нагадаю вам, що ще добу тому ви і ваші брати готові були воювати з Агамовим і цілим світом за цю зброю. А тепер ви її віддаєте ворогові «за так». Ще й готові заплатити за таку передачу гроші. Де логіка?
— Масонська логіка, Іване Ваграновичу, відрізняється від профанської. Ви мислите, виходячи з досвіду,
— Тоді ви догматики і схоласти, як колись казав мій викладач теорії марксизму-ленінізму. Теж був філософом, земля йому пухом.
— А ще ми ідеалісти, — сказав Костиганов.
— Забув, вибачайте.
— Можна мені щось сказати? — вступив до розмови Корецький.
— Кажи, брате мій, — на обличчі Костиганова в цю мить відобразилася багатоденна втома.
— Мені здається, що ця річ, «містична зброя», як ти, брате, її називаєш, має свою власну волю.
— Тобто?
— Ця зброя не схотіла потрапити до викрадачів і сама віддала себе Наталії. Захотіла з'єднатися в одне ціле і потрапила до нашої квартири. Якщо вона не захоче, то й не піде до чаклуна. Вона сама вирішує свою долю.
— А це вже чисто казка, — директор дивився на Корецького холодно, немов вираховуючи, яка інтрига ховається за його сумнівним припущенням.
— А те, що Наталія принесла фрагмент зброї до моєї хати, це не казка, ні? Я ж тепер розумію, що якби ті бандити знали, що фрагмент у квартирі, вони б не записки на двері вивішували, а негайно б нас перестріляли. Вони записку писали, адресуючи її мені, а не Наталії. Мені як охоронцеві Храму. А тепер подумайте про цей збіг. Спробуйте вирахувати математичну ймовірність того, що саме в момент діставання зброї з могили поряд опиниться приятелька моєї доньки, яка…
— А ви ж казали, що родичка.
— Це якраз неважливо. А те важливо, що ймовірність один до мільярда. А може, й більше. А потім, чому раптом Наталія ризикнула вкрасти цю річ? Що її до цього підштовхнуло? Яка сила? Оце і є важливим. Найважливішим.
— А чого люди взагалі крадуть? — знизав плечима директор. — Їх що, кожного разу підштовхує до того якась містика?
— Артефакт, що наділений волею? — перепитав Корецького Лицар Кадош. — Це доволі цікаве припущення…
— Для вас воно, може, й цікаве, а я тут нічого цікавого не знаходжу. І в те, чого я не бачив на власні очі, не вірю, — твердо сказав директор. — Ви вже вибачайте, Романе Олександровичу, але так мене життя навчило. І взагалі, мені здається, що таємні знання предків шукають здебільшого ті, кому не вдалось вивчити сучасні відкриті знання.
— Полковнику, це вже колись було, — Корецький здавався повністю захопленим своїм відкриттям. — У Палестині, дві тисячі років тому. Один добродій, якого називали Фомою Невіруючим, висловлював сумніви, подібні до ваших. Він теж хотів помацати.
— І Фомі, наскільки пам'ятаю,
Корецький раптом розсміявся.
— Знаєте, Іване Ваграновичу, — сказав він, — а я чомусь думаю, що ця розумна зброя і вам подарує таку можливість. Дасть вам знак. Наприклад, зараз у вашого джипа двигун не заведеться.
— Сумніваюся, — посміхнувся директор, підвівся і рушив до автівки. — До побачення, панове схоласти.
— До побачення, — промурмотів Костиганов, а Корецький не промовив ані слова. Його обличчя зблідло, на ньому окреслились вилиці. Він чекав на знак.
Задзвонив директорський телефон. Корецький і Костиганов перезирнулись. Шеф теж на них глянув, зупинився біля джипа і повільно, дуже повільно підніс слухавку до вуха.
— Слухаю, Валеро… Що?! Коли? А ти, мать твою, куди дивився?
— ЗНАК! — прошепотів Корецький.
— Щось сталось, Іване Ваграновичу? — спитав Пітер, коли шеф кинув мобілку до кишені.
— Сталося.
— Помацали? — на обличчі Корецького благоговійний страх мішався з тріумфом.
— Та припиніть ви цю вашу грьобану містику! — раптом закричав на нього директор. — Що я, в біса лисого, помацав?! Хрєн тухлий помацав! Захоплення відбулось, розумієте, ні?! Мою людину долбаки агамовські захопили. У центрі міста! Серед білого дня!
— Війна? — зрозумів Костиганов.
Директор не відповів. Він застрибнув до джипа, рикнув шоферу: «На базу!», і машина зірвалася з місця. За нею рушили автівки з охороною.
Розділ 36
Люди Сулименка захопили Олега Марковича в кафе, коли той чекав на інформатора. Прикриття, організоване Пальцом, не встигло відреагувати, коли строката студентська компанія, яка зайшла до закладу, в одну мить перетворилася на групу захоплення. Боєць прикриття кинувся на допомогу старшому техніку, але жінка, яка сиділа за сусіднім столиком, штрикнула йому в спину електрошокером. Другого бійця відсікли від об'єкта перекинутими столиками. Поки він вибирався із-за імпровізованої барикади, Олега Марковича скрутили, доправили до мікробуса і вивезли в невідомому напрямі. На питання: «Чому не стріляв?» боєць відповів, що боявся поранити старшого техніка.
За двадцять хвилин після захоплення Олега Марковича ще одна група ратлонівців спробувала захопити доньку директора. Дівчина якраз виходила з приміщення музикальної школи. Але в цьому випадку атаку підготували недбало, а охоронці агентства, навпаки, виявилися на висоті. Вони помітили нападників, ще коли ті вистрибували з джипів, повалили дівчину на землю і, не вагаючись, відкрили вогонь на ураження. Почалася вулична стрілянина, яка спричинила паніку серед перехожих і водіїв. На проспекті виник корок. Двох з ратлонівців зачепило кулями, інші, побачивши наближення міліцейських машин, забрали із собою поранених і втекли. З боку агентства ніхто не постраждав.