Шрифт:
Василь Бережний
Подарунок телепата
1
– Ну, то як же ваш експеримент?
– спитала Соломiя Олексiївна, пораючись бiля невеликого круглого столика, що стояв бiля розчиненого вiкна. її красивi нiжнi руки так i пурхали над бiлою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервiз, то тарiлки. Сергiй Антонович так задивився на тi руки, що й не обiзвався.
– Телепатiя, здається, вийшла тепер на переднiй край?
– провадила господиня. Гiсть зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. "Така ж, як i
– промайнула щемлива думка.
– Вишня в цвiту". Уголос промовив:
– Так, телепатiя, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язанi з людською психiкою, цiкавлять багатьох. Але...
– Що "але"?
– обернулась Соломiя Олексiївна, i це знову нагадало йому студентськi роки. Отакий погляд був у неї й тодi - вiдкритий i бистрий. Тiльки була ближчою...
– Але я й зараз не можу "прочитати" твоїх думок!
Соломiїне обличчя освiтилося усмiшкою:
– Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?
– Якi там жарти...
– Сергiй Антонович зiтхнув, хотiв щось сказати, але, певне, передумав. Пiдвiвся з крiсла i заходив по кiмнатi, гамуючи хвилювання.
– А справдi, якби я... Знаєш, нам ще дуже далеко до розумiння феномену психiчного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психiка людини, як той мiраж, - наблизишся до нього, а вiн i розтав...
– Це так, - i собi зiтхнула Соломiя Олексiївна, - пiд мiкроскопом психiки не побачиш.
– Раптом сплеснула руками: - Бач, а про твої квiти забула!
На ходу скидаючи фартушка, заспiшила на кухню. Незабаром поставила на стiл кришталеву вазу з трояндами.
– Отепер можна й сiдати. Прошу, дорогий госте!
Сергiй Антонович iз самого початку почувався в своїй корзинi, як кажуть англiйцi, Соломiю ж Олексiївну його несподiваний вiзит вибив з рiвноваги. Те, що вiн - видатний учений, це її зовсiм не хвилює, на стрiчцi пам'ятi замиготiли iншi кадри... Колись удвох мрiяли про спiльне життя... Скiльки ж це вони не бачились? Сергiйко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять...
За столом почалися, звичайно, спогади, i поступово прiрва часу вужчала, сходилася. Сергiй Антонович делiкатно проминав її невдале замiжжя, може, не хотiв розвередити свою давню рану?
– а все згадував веселi випадки iз студентського життя, розпитував про роботу.
– I все-таки - як ваш експеримент?
– нагадала Соломiя Олексiївна. Адже в пресi ще нiчого не було.
– Матерiали обробляються, як сказано в повiдомленнi, - розвiв руками вчений.
– То ж поки до вас доб'ються кореспонденти...
Експеримент, в якому брав участь Сергiй Антонович, дав справдi дивовижнi наслiдки.
– Розумiєш, Соломiє, нам пощастило знайти кiлька нервових точок планети...
– Не розумiю.
– Чесно кажучи, нам i самим це ще не ясно, i ота фраза: "матерiали обробляються" аж нiяк не вiдписка. Якщо ти цiкавишся...
Авжеж, Соломiя Олексiївна цiкавилась. Не в її характерi питати "для годиться". Коло її зацiкавлень
Смакуючи запахущий чай, Сергiй Антонович, хоч i уривками i не послiдовно, розповiв про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатiї - науки про безпосередню передачу думок вирiшили провести експеримент у глобальному масштабi. В основу поклали геометричнi принципи - були визначенi точки симетрiї схiдної пiвкулi, куди й вiдправились учасники експерименту. Наслiдок перевершив усякi сподiвання: сiм точок iз дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзi то приймали, то передавали iнформацiю за допомогою самої тiльки думки. I це - на вiдстанi в десятки тисяч кiлометрiв.
– Неймовiрно...
– прошепотiла Соломiя Олексiївна, коли Сергiй Антонович замовк i загадково посмiхнувся.
– Без телефону, радiо чи якихось iнших засобiв... Дивовижно!
– Вона зiжмакала салфетку та так i тримала в руцi. Знаєш, коли б про це розповiв хтось iнший, а не ти, я б не повiрила...
– Я б, мабуть, теж не повiрив, якби сам не "перемовлявся", - хитнув головою Сергiй Антонович, i в його густiй русявiй шевелюрi Соломiя Олексiївна помiтила срiбнi нитки.
– Та що це ми все про науку...
– Незвичайнi явища завжди мають притягальну силу.
– Розкажи краще, як ти живеш?
Щiлина часу, яка роздiляла їх, зовсiм не зникала та й не могла зникнути, i вiн перекидав мiсток через прiрву. Десь у глибинi душi вiдчував: двi геометричнi точки поєднати легше, нiж двох людей.
– Та отак i живу. Син росте. Робота захоплює - нема коли i вгору глянути.
Роки лягли їй на плечi, уже Соломiя не така жвава, трохи обважнiла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очi її повнi того особливого блиску, який завжди вабив Сергiя.
– Непокоїть мене Сергiйко.
В кожному словi про сина бринiло трепетне материнське почуття, в якому було i захоплення його здiбностями, i невдоволення поведiнкою, i тривога про здоров'я.
– Нестiйка нервова система... Особливо гострi стресовi стани, коли програє в шахи.
– Честолюбний, - обiзвався Сергiй Антонович, беручи яблуко.
– Це добре.
– А здiбностi до шахiв є?
– Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить, зiтхнула Соломiя Олексiївна.
– Якби вiн покинув... Може б, ти...
Сергiй Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на пiвсловi. Тiльки цiєї митi згадала: вiн же затятий шахiст! Це ж шахи спричинилися тодi до розриву... В уявi висвiтилась миттєва сценка - вони спiзнюються на концерт, а Сергiй дограє якусь "принципову" партiю. Вона спаленiла: тобi шахи дорожчi вiд мене! Тодi навiть вухом не повiв, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наскочив...
Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергiєвi Антоновичу защемiла згадка, та напевне ж, бо й вiн зiтхнув глибоко й значливо.