Подарунок телепата (на украинском языке)
Шрифт:
– Ну, що ж...
– хлопець похнюпився.
– Здав. Але це ж випадок.
Вражена Соломiя Олексiївна порадила зiграти ще. I знову Сергiй Антонович, який тримав ручку, перемiг.
– Ану тепер ти, Сергiйку, вiзьми бiорезонатор!
– не могла вгамуватись Соломiя Олексiївна.
– Цiкаво, як вiн подiє в твоїх руках...
Сергiйко виграв. Тепер у нього сумнiву не було: пристрiй дiяв ефективно.
– Отже, смiливо користуйся нею, - сказав Сергiй Антонович, - нiчого недозволеного тут нема.
– Чудовий подарунок, правда?
– усмiхнулася Соломiя Олексiївна.
Сергiйко насупив брови, демонструючи стриманiсть. Авжеж, хiба вiн хлопчисько, чи що?
2
Прес-конференцiя, на якiй Сергiй Антонович зробив повiдомлення про телепатичнi дослiдження, вiдбувалась у невеличкому iнститутському залi, отож, стоячи за кафедрою, вiн бачив кожне обличчя. Одне - овальне з бистрими очима, що так i вп'ялися в нього, - здалося йому знайомим. У своєму докладному виступi вчений торкнувся всiх аспектiв проблеми, i запитань було небагато. Кiлька разiв хльоснули по очах тоненькi блискавки блiцiв, професор на закiнчення подякував за увагу i, склавши свої папери в теку, зiйшов з помосту. Жiночка з овальним обличчям рушила йому назустрiч. Звичайно, вiн одразу впiзнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата i так само скалила зуби.
– Здрастуй, Оленько!
– Сергiй Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку.
– А я дивлюся: ти чи не ти?
– Я, Сергiєчку, дорогий, власною персоною! Бач, помiняла скальпель на перо, працюю в медичному журналi, i коли почула, що ти... Грандiозно, Сергiєчку, епохальне вiдкриття!
– А менi пiсля повернення з Гiмалаїв щастить на зустрiчi. Днями був у Соломiї, а сьогоднi ось ти...
– Таки не втерпiв, провiдав?
– в її очах на мить хилитнулись жовтi вогники.
– Ну, а як же...
– розвiв руками Сергiй Антонович.
– Стара любов не забувається...
– хитнула головою Оля.
– Ну, а як же там твiй синок - уже, мабуть, парубiйко?
Цi слова, вимовленi звичайнiсiньким, буденним тоном, оглушили Сергiя Антоновича, Олечка сказала ще щось, вiн не почув, голова йому загудiла, як великий дзвiн, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергiйко. А вiн Сергiй. Он воно що! Соломiя...
Ольга торгала його за рукав, а вiн уже не мiг одiрватися вiд того видива. Нарештi отямився, сказав з пiднесенням:
– О, Сергiйко вже менi по плечi! Грали з ним у шахи. Знаєш...
Та Ольга втратила iнтерес до цiєї теми, вона й спитала принагiдно, тiльки щоб вивiдати, що в них та як, бо в Соломiї iнтерв'ю не вiзьмеш неговiрка, замкнута, ще може й вiдбрити. А Сергiй, бач, вiдвертий.
Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергiй Антонович поквапливо глянув на годинника i рушив до виходу, та так енергiйно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.
– Ти менi пробач, Оленько, поспiшаю. Дуже радий, що зустрiлись, але бiжу, бiжу. Бувай.
– Уже на сходах обернувся i гукнув: - Дзвони!
На тротуарi мало не налетiв на якусь жiнку, до перехрестя, де стояли телефоннi будки, бiг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього двi копiйки i не з'єднав з квартирою Соломiї. Хмикнувши, Сергiй Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третiй... Монеток уже не було. Подався в гастроном розмiняти, але бiля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрiчкою. Одне слово, все дiялося за класичним законом падiння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломiя не одразу впiзнала.
– Слухай... я на Хрещатику...
– Хто це?
– Не впiзнала? Це ж я!..
– Куди ви дзвоните?
– Це я, Соломiє, Сергiй...
– Ти?
– її здивований голос звучав для нього музикою.
– Що сталося?
– Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.
– А де саме?
– Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!
Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.
– Скiльки рокiв... i ти мовчала?
Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:
– А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!
– Я на це сподiвався, вiн здiбний.
– Та здiбностi, може, в нього i є, а головне - твiй подарунок...
Сергiй Антонович усмiхнувся:
– Розкрию тобi секрет, тiльки гляди - нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.
– Психологiчний експеримент?
– Авжеж.
– Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.
– Якби менi ще вдалося...
– I ти не знаєш? Не впевнений?
– Нi.
– А ще телепат...
– Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!
Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...