Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
Після операції щока напухла, наче за неї впихнули м’ячик для тенісу. Через безсонну ніч та чималу дозу знеболювального мене страшенно тягнуло на сон. Приплівшись додому, я насамперед зателефонував Еду та печально повідомив, що «на заль, не змозу плийти на цоловіцу вецілку, бо мені вигвали зуба, і сцока, курва, напухла так, сцо ледве язиком повелтаю».
Наостанок я заліз в Інтернет і перевірив пошту. В електронній скриньці лежав один-єдиний непрочитаний лист від Яна. Чех писав про нашу грядущу поїздку:
Fran: Jan Fidler
Skickat: 10 oktober 2008 10:59
Till: Maksym Kidruk
"Amne: [13] Tips
We have to be open for everything. Some tracking would be also nice.
I’ve found few tips on some Swedish website: Inca trail, Ollantaytambo, Colca Canyon…
We shouldn’t see only ruins! [14]
Я
Від: Maksym Kidruk
Надіслано: 10 жовтня 2008 12:00
Кому: Jan Fidler
Тема: НА: Tips
Man, believe me, we will definitely see not only ruins! Don’t worry: [15] )
13
Fran – від; skickat – надіслано; till – до, кому; "amne – тема (швед.).
14
Ми повинні бути відкритими для всього. Можна було б сходити у похід. Я знайшов кілька порад на одному шведському сайті: Дорога інків, Ойянтайтамбо, каньйон Колка. Не слід зациклюватися на самих лише руїнах! (англ.).
15
Чувак, повір мені, ми побачимо не лише руїни. Можеш не хвилюватися (англ.).
За кілька хвилин надійшла відповідь – стислий, небагатослівний лист, котрий, безперечно, і вирішив долю майбутньої подорожі:
Fran: Jan Fidler
Skickat: 10 oktober 2008 12:04
Till: Maksym Kidruk
"Amne: SV: Tips
I’m so fucking worried about your ruins :) )
Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy… [16]
Я достеменно не пригадую, але, здається, перечитав цього листа разів п’ятдесят, не менше. Точніше, не всього листа, а лише його завершальну фразу: «Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy…» – вона, наче розривна куля, влучила мені в серце. Засинаючи, я безперестану прокручував її в голові, уявляючи, як це, побий мене грім, класно – побачити зорі над островом Пасхи…
16
Я так, бляха, переймаюся твоїми руїнами. Дай мені просто побачити зорі над островом Пасхи… і я буду щасливим… (англ.).
…У понеділок зранку, несучись у швидкісному «Arlanda express» від стокгольмського летовища до станції T-Centralen, я розмірковував над тим, що за тиждень в Україні відбулося багато всяких подій. За сім днів на Батьківщині трапилося більше, ніж за півроку у розміреній і випещеній Швеції. Отож, я встиг посваритися зі своєю дівчиною, яка, навіть не попрощавшись, поїхала до Москви; потому примудрився розсваритися з українським науковим керівником; перечитав «Королі і капуста» О. Генрі; вирвав кутнього зуба, який після повторного перерахунку виявився зубом мудрості; у неділю успішно відгуляв весілля свого друга; танцював із нареченим танець рожевих фламінго (викладете відео на «YouTube» – руки повідриваю!); всю ніч мчав на таксі до Києва, впиваючись блювотними мелодіями шансону; летів літаком до Стокгольма; не спав загалом тридцять шість годин; зрештою, на ранок у Арланді випив ціле відро кави, розуміючи, що весь сьогоднішній день доведеться вдавати, ніби я кумекаю, що мені говорять і чого від мене хочуть. Люблю життя…
У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…
Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту пахну ведмедиком, у голові кружляють якісь бульбашки, що виникли через неймовірну суміш у крові знеболювального й алкоголю, зліва на сорочці стирчить причеплена квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного
Двері за мною гучно ляснули. Весь мій департамент, викладачі й інші аспіранти, саме допивали каву, лаштуючись перебратися до конференц-зали та почати PhD-meeting. Вони на хвильку відволіклися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:
– Hello!
У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім уперся руками в боки та виголосив:
– Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.
– Як скажеш, босе! – весело відповів чех…
Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!
Проте спливло ще дуже багато часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.
Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу та неквапом вирулював на місце своєї стоянки поміж інших літаків. За кілька хвилин авіалайнер спинився; крізь ілюмінатор я споглядав посірілий від вологи бетон, шматки брудного, аж чорного, спресованого снігу з боків доріжок для маневрування й інші клаповухі літаки, які стояли посеред поля нічим не захищені і через це видавалися мені дуже самотніми.
Закинувши рюкзак на плечі, я сходив трапом на летовище. Після теплого салону грудневий холод неприємно лоскотав, просовуючи свої задубілі пальці в кожну шпарину під одягом. У навушниках звучала сумовита «Lonely Day» від «System of a Down», навпроти хисткого металевого трапа вже чекав довгий приземкуватий автобус, готовий відвезти всіх пасажирів до зали прибуття.
Це був особливий момент у моєму житті. Кілька днів тому я прийняв важливе й непросте рішення. Офіційно я ще лишався аспірантом Королівського технологічного університету, але… вирішив раз і назавжди зав’язати з наукою. Все сталося дуже просто. Я встав спозаранку, всівся на ліжечку та промовив сам до себе:
– Ідіть усі в дупу!
І більше не пішов на департамент.
Ніхто нічого не міг зрозуміти – ні друзі, ні колеги, ні мій науковий керівник, який пророкував мені велике наукове майбутнє. Вони ж бо розглядали проблему по-дорослому, а тому намагалися віднайти якісь приховані причини, зрозуміти логіку моїх дій. Але не можна зрозуміти того, чого немає…
– Странный он какой-то… – казали про мене позаочі.
Проте було ще дещо, чого вони аж ніяк не змогли б осягнути…
Півроку тому в Мексиці вперше у своєму житті я почав дихати на повні груди. Я ніби пройшовся краєм прірви та зазирнув у глибоке провалля, після чого зрозумів, що більше не зможу повернутися до буденного існування, до того стану, який усі чомусь називають «нормальним життям». Мене дістали статті, конференції, звіти. Програмування сиділо у мене в печінках. Нестаціонарний теплообмін, безрозмірні характеристичні параметри теплових процесів, диференційні рівняння у часткових похідних доводили до сказу. Чисельні методи, графічне кодування, апроксимація результатів експериментів, тривимірне моделювання та методологія наукових досліджень спричиняли виникнення рефлексу блювання. Мене дратували академіки, професори та доценти, які постійно вказували, куди мені йти і як мені жити, які своїм монотонним дзижчанням усе своє життя ламали хребти найупертішим бунтівникам і до останку випалювали найменші зародки ініціативи та свободи думок. Після тієї знаменної подорожі, коли я перетнув увесь континент від Тихого до Атлантичного океану, щось десь обірвалося в мені, й… ера науки завершилась.
Швеція дала мені багато чого. Швеція змінила мене. Можливо, допомогла стати таким, яким я мріяв стати все своє життя. Попри це я залишав Стокгольм. Я свідомо відкидав усі перспективи – оті казкові шведські перспективи на легке, передбачуване та забезпечене життя – та повертався до України.
І була у того одна-єдина причина: нудьга не має перспектив.
…Однак глибоко в душі я все ще вагався. Я не міг ось так узяти й обрубати все одним махом. Я наче завис між двох світів. З одного боку – заможний, стабільний, розмірений світ нудотної аж до помутніння свідомості Швеції, з іншого – безладна, хаотична, але така рідна Україна. За спиною – сталева впевненість у завтрашньому дні, присмачена вічною нудьгою, перед очима – повна невідомість, страх одного дня опинитися на вулиці без засобів до існування, але воднораз цікаве, сповнене викликів, повносиле життя.