Поезіі, що не ввійшли до збірок

Франко Иван Яковлевич

І всі ті докази на прах розбив.

У сімдесят сім тез зібрав я їх,

І кожда з них, на доказах оперта,

Кінчиться окликом гордим, побідним,

Мов голос труб воєнних: N o n e s t D e u s 2.

Та не досить, що ту святу, найвищу

І всемогучую істоту я

Зіпхнув з престолу, що й престол її

І небо все у безмір світовий

Розвіяв, - я на тім не зупинився.

Я й привид сам найвищої істоти,

Ту фікцію

зловіщу та кроваву,

Що звуть Єгова, Аллах, Брама, Зевс,

Ра, Бааль, Фетиш, Бог, - я розібрав

Її по ниточці і показав,

Що не ся фікція, не жаден бог

Не сотворив з нічого чоловіка

На образ свій і на свою подобу,

Але противно, чоловік творив

Богів з нічого, все на образ свій

І на свою подобу. Чорний негр

Творив їх чорних, людоїдів бог

Був людоїдом, многоженців бог

Був многоженцем, бог злодіїв крав,

А бог філософів високі думи

І загадки видумував, робив

З людьми експерименти рахункові.

Non Deus hominem sed homo Deum

Ex nihilo creavit 3, - в сих словах

Лежить здобуток весь моєї праці,

Науки й думки. В них Америка

Моя, і з ними перейде в потомність

Ім’я моє. За них колись потомки

Благословить будуть мене, поставлять

В ряді побідників великих, що

Помалу, крок за кроком, увільняли

Людей від споконвічних пут, від тьми

І варварства. О, щоб хоч в віщім сні

Я міг зирнуть на ті часи, коли

Се вилеліяне дитя моє,

Сей скарб душі моєї буде міг

Свобідно, ярко в сонячному світлі

Пишатися! Коли у школах діти,

На торжищах дорослі мужі явно,

Свобідно зможуть повторять те слово!

Ох, та далекий ще, мабуть, той час!

І не Мойсей я, щоб з вершка гори

Зирнути міг в обіцяную землю,

В котру веду людей, а сам ніколи

Ввійти не можу. Скорбна доля наша,

Людей, що прокладають новий шлях

Будущини, відвічні скали ломлять,

Обалюють відвічнії запори.

Вони звичайно, як Самсон той, гинуть

В момент побіди і не бачать навіть

Побіди тої. Христофор Колумб

Вертав в кайданах із Нового світу,

Котрий відкрив. Та він ще щасливіший

Сто раз від мене. Він відкрив таке,

Що міг усім невірним показати,

Чого ніяка злоба ні ненависть

Сховати не могла. А я? Моє

Відкриття - пустота, ніщо в тім місці,

Де досі всього бачили основу.

Моє відкриття - воля і простір,

Котрий заповнювати треба трудом

І дослідом

століть. Моє відкриття -

Се не мета, лиш шлях, котрого краю

Не видно; не спокій для втомлених,

Але товчок могучий для міцних,

Для руху й поступу; не певність та

Лінива, що хапається одного

Й лежить на тім, неначе пес на сіні, -

А сумнів, критика і дослід правди,

І думка та, шо всеї правди нам,

Дрібним атомам, не вловить ніколи.

Написано в р. 1885.

____________________

1 З нічого (лат.). 2 Нема бога (лат.). 3 Не бог людину, а людина бога з нічого створила (лат.).

***

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший порив той, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,

Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,-

Отак, красавице, і я тебе люблю.

***

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,

Левкоєю пахучо-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,

Як ідеал все ясний - бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні

Облиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні…

Мов золотая мушка, в бурштиновий

Хрусталь залита, в нім віки триває,

Цвістимеш ти,- покіль мій спів лунає.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

26.06.2008