Поезії

Франко Иван Яковлевич

Написано д[ня] 14 па­до­лис­та 1883 р. досі не дру­ко­ва­но.

ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ

(Уривок політич­ної бай­ки)

Надоїло са­мов­лад­но Львові па­ну­ва­ти Довелося vo­lens no­lens [1] конс­ти­туц'ю да­ти. Радість у звірячім царстві. "От те­пер нам гар­но! Бо хоч бу­дуть бра­ти й дра­ти, то пар­ла­мен­тар­но". От роз­пи­са­но ви­бо­ри. Ну, се кож­дий знає, Як то при та­ких ви­бо­рах у звірів бу­ває. Вівці, що най­більшу в краю предс­тав­ля­ли ма­су, Вибрали Вовків пос­ла­ми, що прибігли "з ля­су". А лиш трьох зі сво­го ро­ду. По­сумніли Вівці: "От, бач, шту­ка! Конс­ти­туц'я із Вов­ка­ми в спілці!" От зійшлись пос­ли звірячі на сей­мо­ве віче, - Лис Ми­ки­та був мар­шал­ком, Но­соріг був віце, А від Льва Медвідь Заліський мав вер­хов­ну вла­ду. Лис Ми­ки­та, вкло­нив­ши­ся, от­во­рив на­ра­ду: "Чесне соб­раніє! Дуже я рад, Що де не гля­ну я, - Згода та лад. Мов на праг­нущії Діти кра­си Впали цілющії Краплі ро­си, Так і в суспільності В нашій землі Сімена спільності Й зго­ди зійшли. Вороги знатнії Предовгий час Сіяли братнії Розлади в нас, Визивали роз­личнії Мари грізні, Систематичнії Плели брехні, Щоб мо­ло­де­чую Згоду зірвать, Масу ове­чую Підбунтувать, Щоб

плем'я вов­чеє Слабло са­мо, Всіх в як­най­дов­шеє Впрягти яр­мо. Та міць гос­под­няя Розбила їх, Підлість б[ез]одняя Сповзла, мов сніг. В щирім довірії Вівці к бра­там В обійми сірії Верглись Вов­кам. Раді тра­диції Давні дер­жать, В вовчій опіці і Жить, і вми­рать. Раді по­вин­ності Давні нес­ти Без суп­ро­тив­ності Й хит­рої мсти".

1

1 - Хо­чеш не хо­чеш (лат.).

Написано д[ня] 15 ве­рес­ня 1883, досі не дру­ко­ва­но.

НЕ БЕЗ АЛЕ

Гарна дівчи­но, ти, цвіте роз­ви­тий, Глянуть на те­бе - зна­чить по­лю­би­ти, Глянуть в ті очі, як мо­ре без дна, Вчути той го­лос, дзвінкий, як стру­на, Вчути той ти­хий сміх, Сумом по­ви­тий, - Як же те­бе би міг Хто не лю­би­ти? Гарна дівчи­но, бліда­вая зірко, Думать про те­бе і сум­но, і гірко.

Написано д[ня] 16 мар­та1884 р., досі не дру­ко­ва­но.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Говорить вість, що пер­ша в раю Єва Згрішила пізнан­ням доб­ра і зла, Вкусивши плід з за­ка­за­но­го дре­ва, І пло­ду то­го му­жеві да­ла. Хто хо­че, мо­же вірить то­му, Та тут же й за­ко­ви­ка не­ма­ла, Що в доб­ро­му порівно, як і в зло­му, Жона для му­жа вчи­телька бу­ла.

Написано д[ня] 10 ве­рес­ня 1884, досі не дру­ко­ва­но.

ПІДГІР'Я ВЗИМІ

"Підгір'я, лю­бов не­наг­ляд­на моя! Ось ти, пе­ле­ною сніжною Покрите, не­на­че кра­са­виці труп, Без ду­ху ле­жиш пре­до мною. Туманом пок­ри­ло­ся не­бо важ­ким, Туманом на­су­пи­лись го­ри, І річка під снігом за­мер­ла, і ліс Шумні по­за­був роз­го­во­ри. Морозом тріску­чим зціпи­ло те­бе. У кри­гу важ­ку оку­ва­ло, У су­гор­бах снігу заг­лух­ло се­ло, Життя мов і там вже не ста­ло. Лиш місяць блідий крізь ту­ман про­зи­ра, Мов лам­па пос­мерт­на зіхо­дить, І вовк зго­лоднілий в яру за­ви­ва Мов п'яная плач­ка за­во­дить. Невже-таки ви­мер­ло вся­ке жит­тя, Змагання не бо­реться жад­не З все­сильною смер­тю, з ту­ма­ном отим, Невже ж ти нап­рав­ду спиш сном гро­бо­вим, Підгір'я моє не­наг­ляд­не?" Так ду­мав я, їду­чи в сум­рач­ну ніч Невтертим ще шля­хом к неб­лизькій ще ціли, І фор­ка­ли коні, в зат­вердлім снігу Санки, мов га­дю­ка, шипіли. Підгірська до­ли­на, не­мов до­мо­ви­на, Лежала, мерт­ва, хоч ши­ро­ка, - В мо­розі, в ту­мані ні крил, ні прис­тані Для дум­ки, для сер­ця, для ока. І, ту­ля­чись міцно в не­муд­рий ко­жух, Я ду­мав не­радісну ду­му Про край сей, про люд сей, - ту­ман і мо­роз Ще більше на­во­ди­ли су­му. Я ду­мав про тьму, що в тих се­лах ца­рить, Про бідність, про го­лод, про му­ку, Про хо­рих дітей, що тут сот­ня­ми мруть, Про ту безп­росвітну роз­пу­ку. Я ду­мав про ти­сячі людських п'явок, Що кров ссуть із лю­ду най­луч­чу, Про ти­сячі кривд, і неп­равд, і ос­корб, Що рвуть і бру­дять йо­го ду­шу. І як же тут ду­хові, думці якій З-під кри­ги та­кої підняться? І як же тут людським зма­ган­ням жи­вим У пеклі такім нак­лю­ваться? Шипіли сан­ки, мов га­дю­ки, в снігу, І фор­ка­ли коні, груд­ка­ми Сніг рвавсь з-під ко­пит їх, я мерз і ту­ливсь. І му­чив­ся ти­ми дум­ка­ми.

Написано в грудні 1885 р.

У ТЕМ­НУ НІЧ Я МІСТОМ ТИ­ХО БРИВ...

У тем­ну ніч я містом ти­хо брив І в серці ніс своє таємне го­ре. Кругом жит­тя кипіло, на­че мо­ре, І блискіт ламп ме­не драз­нив, тіснив. Кай ме­не шу­га­ли швидкії тіні В те­атр, на бал, у клуб, в ши­нок, домів, Фіакри гур­ко­та­ли по камінні, А в далі дзвін по­ну­ро щось гримів. Втім тінь од­на шуг­ну­ла по­уз ме­не: Вся в чорнім, ти­хо, звільна йшла во­на. Зирнула - і з душі з са­мо­го дна Знов підня­лось все го­ре утаєне. Лиш раз зир­ну­ла, і крізь пітьму ночі Той пог­ляд вбив­ся в грудь мою, мов ніж. О, щоб бу­ли мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!

МОЇЙ ДРУЖИНІ

Спасибі тобі, моє со­неч­ко, За промінчик твій - щи­ре сло­веч­ко! Як промінчи­ка не здо­буть притьмом, Слова щи­ро­го не ку­пить сріблом. В сльоту зим­нюю, в дни­ну млис­тую Я до­ро­гою йду тер­нис­тою; Кого я лю­бив, ті за­бу­ли­ся, А з ким я дру­жив - відвер­ну­ли­ся. Відвернулися та й цу­ра­ються, З тру­ду мой­ого посміха­ються, В по­рох топ­чуть те, що мені свя­те, - А не­до­ля й тьма все рос­те й рос­те. Важко де­ре­во з кор­нем вир­ва­ти, Друга давнього з сер­ця виг­на­ти. Важко в пітьмі йти, ще й гря­зю­кою, Де брех­ня си­чить вкруг га­дю­кою. Та як радісно се­ред труд­но­го Шляху тем­но­го і без­люд­но­го Вгледіть - світиться десь око­неч­ко!.. Так у горі нам - щи­ре сло­веч­ко. То ж за дар ма­лий, а безцінний твій, Що, мов цвіт, скра­сив шлях осінній мій, За той усміх твій не вдослід журбі Спасибі тобі! Спа­сибі тобі!

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не дру­ко­ва­но.

НЕЯСНА ДЛЯ ВАС ЦЯ ЛЕ­ГЕН­ДА...

Неясна для вас ця ле­ген­да І чуд­но чи­та­ти її? Не ли­чить ста­ра ре­ве­рен­да На хлопськії плечі мої. Що ж, пані, ті вірші не­ясні - То влас­ная повість моя: Мої роз­ча­ро­ван­ня власні І лю­тая му­ка-змія. Колись за нев­ласні про­ви­ни Цурались ме­не і кля­ли, - Мов Каїн отой по пус­ти­ни, Блудив я по рідній зем­ли. Докори зно­сив я і тру­ди І, хоч їх тя­гар мя ло­мив, Я при­ви­дом, з влас­ної гру­ди Розснованим, ду­шу кор­мив. Я з влас­но­го сер­ця і крові Творив собі радісний світ, Щоб скарб весь своєї лю­бові У нім помісти­ти як слід. А нині, ко­ли я вер­таю З сло­ва­ми любві до братів, Чи ж "щирі" сліпці не пус­ка­ють На ме­не зат­роєних стріл? Важка моя пісня, о пані, Бо важ­ко на серці мені: Мов чо­вен під ніч відірвавсь від прис­тані, Хитають ним хвилі, ша­ру­гою гнані, На небі ні зірки, вни­зу ж у отх­лані Таємні ми­го­чуть огні.

28/3 1889

НІ, ВДУРІТИ ДО­ВЕ­ДЕТЬСЯ...

Ні, вдуріти доведеться, роком кождий миг стається, дні повзуть важкі, німі із неволі у тюрмі. Діла, праці, хоч би злуди, щоб не ритись в власній груди, щоб забуть невольний стан, не ятрити давніх ран. Чарівнице

злотокрила, пісне ніжна, пісне мила, ти візьми мя, не лиши, в край чудовий занеси! В край чудовий, в край казочний, де бездонний, непорочний сяє і смієсь блакіт, в чистий, ясний, кращий світ. Під блакітом тим іскристим ллєсь життя ключем пречистим, в жилах кров кипуча гра, сила груди розпира. Бог з сівнею полем ходить, в краю розум верховодить, дух геройський підліта, а царює красота. А хоч грає зло, мов тучі, пасті розніме гадючі, то найдесь герой як стій, що за край постоїть свій. Всяке зле чи добре діло, хоч як скрито б не сиділо, там усе на світ зійде і заплату ізнайде. Хоч часом наляже горе, кривда правду переборе, підла зрада під кінець царський осяга вінець, щира вірність у кайданах або в полі в лютих ранах - не лякайтесь: вся біда тільки проба і луда. Ще в останній крайній хвили встане правда із могили, сильна, юна, злу на страх, і розсипле зло на прах. Час, простір, замки могильні против неї всі безсильні, бо вони є сила та, що всім світом оберта. Мов змія, що в хвіст кусаєсь, з неї виплив, в ню вливаєсь вічний сил плідних потік, дух, природа, чоловік. В єдності живій з собою три могучі сили ті подають собі чергою з рук у руки золоті кубки з вічно молодою всецілющою водою. Не опреться тій воді, вічно юній правді щирій, ані зрада у порфірі, ні брехня у чорній рясі, в медоплинних слів прикрасі, ані військо незчисленне, ані навіть те страшенне смерті лезвіє студене в казці, в казці nota bene.

27/9 1892

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важ­ко, звільна На місто сніг вог­кий па­де й па­де; З гус­тої тьми жур­ба якась мо­гильна Вихилює ли­це своє бліде. Лампи го­рять. Ко­ле­са світлянії Довкола них тісняться, мер­ко­тить Кровавий блиск. Не­на­че сонні мрії, Фіакри ми­га­ють і ги­нуть вмить. На тро­ту­арах ще про­хо­жих си­ла: Циліндри, шу­би, модні боа дам І драні ла­хи - різно­барв­на хви­ля Пливе, гу­де, зіпреться тут і там. І я в юрбі, сум­ний і оди­но­кий, Пливу безв­лад­но, щоб від влас­них дум Втекти - та, невідступ­ний і гли­бо­кий, У серці все не­сесь зо мною сум. І на­че той, що то­не і в зне­силлі Шукає гілки, кор­ня, сте­бельця, - Так я між лиць тих в пестрій лю­ду хвилі Шукаю щи­ро дружнього ли­ця. І враз я зде­ревів і стре­пе­нув­ся, Щось гор­ло стис­ло, в груді спер­ло дух… Втікать ба­жав, та не по­во­рух­нув­ся, Мов ог­лу­шив ме­не важ­кий обух. То не обух! То йшла пе­ре­до мною Висока пос­тать, пря­ма та струн­ка. Оглянулась, хит­ну­ла го­ло­вою, Моргнула на про­хо­жо­го пан­ка. Оглянулась ще раз. Ве­ликі очі, Глибокі, темні, мов та чор­на ніч, Зустрілись з моїми й в без­донній ночі Пропали. Двоє їх спіши­ло пріч. А я сто­яв мов стовп. Юр­ба юр­бою Мене тру­ча­ла, штов­ха­ла раз в раз, Та я не чув ні хо­ло­ду, ні бо­лю, Мов ог­ник свідо­мості в мізку згас. “Вона!” - Із уст од­но те сло­во прис­ло, Та в нім бу­ла магічна міць страш­на! Мов камінь мли­но­вий, за шию тис­ло Мене од­но се сло­веч­ко: “Во­на!” Вона, ся гар­на квітка “сон царівни”, Котрої розцвітом втішав­ся я, Котрої за­пах був та­кий чарівний, Що й досі п'яна ним ду­ша моя! Вона, котрій я все ба­жав відда­ти, Весь скарб душі, всі ду­ми, всі чут­тя, Котрої слід я рад був цілу­ва­ти, В котрій вба­чав кра­су і ціль бут­тя! Та, що ме­не одніським сло­вом своїм Могла ге­роєм, генієм зро­бить, Обдарувать надією й спо­коєм, Заставить все най­ви­щеє лю­бить, - Та, що в руці від раю ключ дер­жа­ла, Вона йо­го за­ки­ну­ла в баг­но І чарівно­го сло­ва не ска­за­ла… Чи хоч в душі гри­зе її во­но? Не сло­вом - ру­хом, пог­ля­дом хо­лод­ним Мене зіпхну­ла в тем­ний рів без дна. Лечу!.. Ва­люсь! Та там вни­зу, в бе­зод­ни, Хто се про­па­щий, стоп­та­ний? Во­на! Стій, при­ви­де! Ска­жи, яка не­во­ля Тебе зіпхну­ла з радісних вер­шин? Хто смів кра­су й пиш­но­ту сього по­ля Втоптать в бо­ло­то і з яких при­чин? Чи го­лод, хо­лод і сирітства сльози, Чи та жа­га, що сер­це рве й скре­бе, Що хи­лить во­лю, мов та бу­ря ло­зи, На сей торг ганьби випх­ну­ла те­бе? Постій! Постій! Я вмію се відчу­ти. Моя лю­бов не згас­ла, ще го­рить, Зуміє рай­ський ключ із дна до­бу­ти, Зуміє рай за­пер­тий ство­рить. Не чує? Щез­ла з ним у пітьмі ночі, Лиш вид її про­шиб ме­не, як ніж. О, щоб бу­ли мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!

Відень, 6 па­до­лис­та 1892 р.

ТРИ ДОЛІ

З таємної бе­зодні не­бут­тя Маленьку іскор­ку, людськую ду­шу Покликано до зем­но­го жит­тя, На земні ра­дощі, на зем­ную ка­ту­шу. Вона ле­тить, мов зірка тая, Що з не­ба в безмір улітає, - Та ось спи­ни­лась на мо­мент; В півшля­ху три бо­гині-Долі Її стріча­ють, щоб по волі Їй на до­ро­гу дать пре­зент. І мо­ви­ла од­на: "Ду­ше щас­ли­ва, Даю тобі та­лант яр­кий, Будь сильна ти, і яс­на, і мис­ли­ва, Твій ум жи­вий, твій зір пал­кий!" А дру­га мо­ви­ла: "Від ме­не Прийми ба­га­тий скарб чут­тя, Бажання прав­ди нест­руж­де­не, Бажання вільно­го жит­тя. Фантазія твоя хай бу­де мно­гоп­лод­на, А в серці твоїм хай го­рить Огнем мо­гутнім гордість бла­го­род­на, Перед ніким чо­ла щоб не ко­рить". Та тре­тя, злоб­ная ста­ру­ха, Всміхаючись на ті сло­ва, На ду­шу своїм ду­хом ху­ха І ось що скиг­лить, мов со­ва: "Ай-ай, роз­щед­ри­лись сест­риці! Ось ця­цю ви­най­шли яку! Добра повніські ру­ка­виці На неї сип­лють без ліку. Та що се, ви яко­гось Дан­та, Ге­те Чи Шеллі з неї хо­че­те зро­бить? Ну, лю­боньки, без ме­не ви не втне­те, Мені ж ге­роїв тих по ву­ха вже до­сить! Чекайте ж, я да­ру­но­чок їй дам Такий, що ваші пишні да­ри Їй бу­дуть не кош­тов­ний крам, А гірш тяж­кої му­ки й ка­ри. Іди ж собі, ду­ше, у свою путь, - Що тер­ням всте­ле­на тобі, не роз­ма­ри­ном! А чим тобі на світі буть? Будь ру­си­ном і хлопським си­ном! Талант твій бу­де рвать те­бе Між лю­ди, в вир жит­тя мо­гу­чий, В ве­ли­ких діл і намірів ігрисько, Та врод­жен­ня й мій при­суд не­ми­ну­чий Тебе по по­яс заг­ре­бе В баг­но грузьке, в кло­потів му­рав­лисько. Той зарід си­ли, що іскриться в тобі, - Ні, ти не розів'єш йо­го як слід. Без вправ, без зма­гань, на­че в гробі, Його за­ду­шить твій нез­дар­ний рід. Твій ум хоч бу­де вічно рваться До світла, прав­ди і доб­ра, Та ввік не зду­жає доб­раться До тої течії, кот­ра Його б заплідни­ла на зріст, Йому да­ла би влас­ний зміст, Ярку ство­ри­ла б індивіду­альність, Дала би форм, ду­мок оригінальність. Се не для те­бе, син­ку мій! Ти бу­деш за чу­жим слідом все гнаться, Із по­ми­лок чу­жих нічо­го не нав­чаться І пов­то­рять за­ди по указці чужій. Твоє чут­тя тобі за пек­ло ста­не, Його топ­та­ти­муть усі, Аж сміття з скар­бу зро­биться по­га­не, Аж за­висть роз­рос­тесь, лю­бов зав'яне, Гірка от­ру­та ли­шиться в душі. Бажати бу­деш прав­ди ду­же, Та з по­мил­ки у по­мил­ку блу­кать, - Ніхто те­бе не ви­тяг­не з ка­люжі, Хіба лиш бо­жа бла­го­дать".