Поезії

Шашкевич Маркиян Семенович

ДІТИ І ЖАБИ

Коло озера щодень звечора Хлопці сюда-туда бігали І на Жаби засідали. Лиш ся котра з води показала, Каменем зараз в лоб діставала. Одна з них, над другі сміла, Так з води до них повіла: «Діти, діти! Лишіть теє битє, Вам то грачкою, нам йде о житє».

ДНІСТРОВАНКА

Марусенька мила Цвіточки садила, Водов підливала, Стихонька співала: «Ростіть ми, цвіточки, Райськії діточки; Ростіть ми весною, Розвиньтесь красою, Літом ми зацвійте, Головку пристрійте Мені молоденькій, Строїтись радненькій!»

ДО ***

Мисль

піднебесну двигчи в самом собі, Душу в природи безвісти занести, Гадкою крепков тьми світа розмести, Житя кончини подружити обі; Глянути мирно, що ся діє в гробі, К радощам вдати, істинним ся взнести, Радость з тугою в лад миленький сплести, Милость сосвітну пригорнути к собі; Хто вміє? хто вдасть?
– Ум сильний, високий, Ум, що го вічна доброта повила, Ум, що го красна природа зростила, Ум, яких мало, хотя й світ широкий, Душа, що в грудях твоїх ся з'явила, Що мене знова з світом подружила.

[1833]

ДО МИЛОЇ

Повій, вітре-вітросеньку, Там, де тужить мила, Нехай несуть там пісеньку Твої легкі крила. Повій, вітре, в єй городець, Де вінці сплітає, Неси вісті, що молодець Щире ю кохає. Ой погладь ю, вітросеньку, По єй личку білім, Нехай знає єй серденько, Що я є ї милим. Най не плаче, най не тужить, Вже час ся зближає: Прийде милий, приголубить І з нев ся звінчає.

[1836 - 1838]

ДУМКА

Нісся місяць ясним небом, Там, де зоря ясна; Летів хлопець чистим полем, Де дівчина красна. Часом місяць ізійшовся З тьмавою хмарою; Не раз хлопець поборовся З журною гадкою: «Журна гадко, печалива, Чо ти мене гониш? Чо ми житє згорчиваєш, В серце тугу рониш? Уступися, лиха нене, З вітром в ліси, гори, Най по тобі й чутка згине, Як сліди на мори. Мому серцю най радощі, Най надія грає, Най ми доля веселенька Птичкою співає».

1836-1838

ЗГАДКА

Заспіваю що минуло, Передвіцький згану час, - Як весело колись було, Як то сумно нині в нас! Святовида лиця ясні За Лабою слов'ян чтив. Купайловий танок красний Царинами вітром сплів. Гай ся на честь славной Лади Піньом дівиць розглядав, Мир в подяці для Коляди Веселячись, снопи клав. Над ярою Волтавою Суд Любушин мир давав, Над Дніпром-Славутицьою Так Ярослав ся вславляв. Поза білими водами Білий гніздо орел вив, А руськими сторонами Звін вічовий гомотів. Новгорода сила й слава Світом цілим зголосла, Києва золота глава Під небеса ся звела. Слави дочка величава На світ цілий сяяла, Піснь Люмира, піснь Бояна Голосніше їй гула. Нині думка йде сумненько, Темним лісом гомонить, За Дунай, Дніпро туженько Згадка журна лиш летить. Понад Дністра берег крутий Гамор галич розлягать, Там сум душу хапле лютий, В безвість гадка пропадать. Городища де бували - Днесь могили ся звели, Богів храми де стояли - Грехіт мохи поросли. Поза води, поза тихі З Славов гаразд пробував, Загудівши, вихор лихий І сліди їх позмітав. Красна Ретра з Арконою Пилом вічним припали, Діти вірні з матерьою Десь в безвістях ізчезли... Де ворони ся злітають Колись славний стояв тин, Тяжкі мраки днесь лягають, Як на ногах татарин. Щастя, гаразд з-під могили Гомонем лиш залітать, Як слов'яни колись жили - Журна думка лиш згадать. Із Русина щирой груди В побратимий летить край, Побратимі де суть люди, Поза Волгу, за Дунай.

Зі збірки “Русалка Дністровая”, 1837 р.

ЛЕБЕДЬ І ВОРОНИ

Водою плила Лебедка біла. Надлетіли чорні Ворони, Надлетіли в сесі сторони. «Бачте, Лебедка біла як сніжок! А ми такі гидкі, Чорні і бридкі». Стрімголов не берег впали, В

дзьоби болота набрали І стали згори метати, Білу Лебедку нуряти. А Лебедь з дурних сміявся, Став біліший, лиш скупався. Хоть лихі люди сором метають, Добрі і чесні на теє не дбають.

ЛИХА ДОЛЯ

Ой ти, доле, моя доле, Гадино їдлива, Переїла-сь моє щастє, Гіренька годино! Запустила-сь в мою душу Журбу і розпуку, Учинила-сь мому серцю З гараздом розлуку. Ой місяцю-місяченьку, Тихенько думаєш, Моєй тяжкой недоленьки, Відав, ти не знаєш. Ой не знаєш, ой не знаєш І не будеш знати, Як то тяжко сиротоньці В світі загибати! Сам не знаєш, ні сестричка Звізда ти не скаже, Як то гірко, сли недоля Світ милий зав'яже. Тобі тілько хіба смутку, Що хмара насуне; А радощів з зірочками З-межи вас не труне. А мені ось на сім світі Своє серце їсти, Бо з недолев ся бороти - Як під воду плисти. Десь за морем, за горами Мій гаразд здрімався, Десь з безвістей, з лісів темних Мій смуток пригнався. Ой пригнався та й вороном Надо мнов літає, Б'є ми серце тяжким крилом, Радость розбиває. Вчора ввечір чорна хмара Мені говорила: «Чудуєшся, побратиме, Де ся доля діла? Твоя доля - то я була, Я тя не минаю: Вкривала-м тя чорнов мраков І тепер вкриваю. І над гробом мої мраки Ще твоїм повиснуть!» Ой, надія!.. таку долю Най-то громи тріснуть!

[1836]

МІСЯЧЕНЬКО КРУГЛОКОЛИЙ ЗАКРИВСЯ ХМАРОЮ...

Місяченько круглоколий закрився хмарою; Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою? Ой лісами, берегами білі сніги спали, Очі мої сивенькії сльозоньки залляли. Вихор дикий, студененький лопотить гілками, Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками. Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати, Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати. В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький, Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.

НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая, Гей, стань подивися, Як я плачу, як горюю, Зо мнов пожурися! Твої води веселенькі, В них рибонька грає; Моє серце розпукаєсь, Від журби ся крає. Трава к тобі з любощами З берегів ся хилить, Вовня єї поцілує І наперед стрілить. Моє серце бідненькеє Радощів не має, Лиш розлуку із долею, Лиш сльозоньки знає. Рано встану та й заплачу, І вечором плачу; Доле ж моя веселійша, Коли ж тя обачу? Журбо, тяжка розлучнице, Чом не пропадаєш! Доле ж моя, зоре моя, Коли ж засвітаєш!? Ой річенько бистренькая, Ой стань подивися, Як я плачу, як горюю, Зо мнов пожурися!

13 Вересня 1838

О НАЛИВАЙКУ

Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осідає, стеляться тумани?
– Не мрачка то осідає, не туман лягає, Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає. А в неділю на розсвіті полк козацький скорить, Тоді молод Наливайко до коня говорить: «Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами». Гей, по степі віє вітер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах! У Гуманю дзвонять дзвони і мир б'є поклони: Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони. Збиралися козаченьки, радитися стали, По далекій Україні посли розсилали, А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали, Ударили з самопалів, і коні заграли. Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє. «Гей, молодці, за свободу!» -до них промовляє. Вздовж списами городили зелені байраки - Уставляються по степі молодці-козаки. Гей, там ляхів сорок тисяч - дим в'єсь по болоні, Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні. Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами, Та степ кровця сполокала, зволочен трупами. Гей, на степу густа трава, степом вітер віє, Не по однім козаченьку стара неня мліє. Гей, на степі сивий туман, кургани курились, Не по однім козаченьку вдовиці лишились. Тоді молод Наливайко зачав утікати, За ним в погонь вражі ляхи - не могли здігнати. А на Дніпрі на порогах плине чайків триста… Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста!