Поезії

Шашкевич Маркиян Семенович

ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

При битім гостинці липа зеленіла, Під липою баба жебруща сиділа. Дасть хто кусень хліба, то «Отче наш» каже, Ще й «Богородице», сли платок розв’яже Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить. Часом молодухам з бобу поворожить. Аж глянь! Шляхом дідич суне четвертою - Гладун, петльованець, кругленький собою, Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто, Червений, як ридза, під горлом звисисто. «Гей, бабо!
– галасне нероба неробі, - Чверть проса дарую!» - миттю руці обі За пояс засунув і поклону ждає. Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає. А баба лінива й на ноги не встане, З гнізда запитала: «Опихане, пане?» А пана, як спарив, як лопух, надувся, Сили жар ним накриєш, з надієв минувся. І баба минулась, не підвела носа, Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.

1840

ОТЕЦЬ

СЯ ОДИН...

Отець ся один Учителя питав: «Яким би світом Синок щастя мав?» Сей му одповів: «Навчи бога знати, Навчи хороше Читати, писати; Вмісто імінє Дай му розум ясний, Тогда твой синок Повік буде щасний».

ПІДЛИСЄ

Шуми, вітре, шуми, буйний, На ліси, на гори, Мою журну неси думку На підлиські двори. Там спочинеш, моя думко, В зеленій соснині, Журбу збудеш, потішишся У лихій годині. Там ти скаже дуб старенький І єдин, і другий, Як там жив-єм ще маленький Без журби, без туги. Там ти скаже та соснина Й всяка деревина, Як там грало серце моє, Світала година. У садочку соловійчик Щебетав пісеньки, Розвивав ми пісеньками Літа молоденькі. Там колодязь студененький, А дуб воду тягне; Не так щастя, як той води Моя душа багне. Підлисецька горо біла! Як тебе не бачу, Так ми тяжко, так ми сумно, Що трохи не плачу. Веселая сторононько! До серця-сь припала, Душа тебе, як милого Мила забажала. Там-то любо, там солодко, Весело і мило! З миленькою у любощах Вік би ся прожило!

ПЛІШКА І СОЛОВІЙ

Рекла Плішка д' Соловію, що тихо сидів: «Жаль ся, що рідко щебечеш!» Сей їй одповів: «Лучче мало доброго, ніж лихоти много».

ПОБРАТИМОВІ

посилаючи єму пісні українські

(Дума)

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята І веселять душу й серце загрівають; Отак, Николаю, руські соколята То вголос, то стиха матері співають. Аж мило згадати, як то серце б'ється, Коли з України руськая пісенька Так мило-солодко вколо серця в'ється, Як коло милого дівка русявенька. Так го обнімає, так до себе тисне, Пригортає, і любує, І голубить, і цілує, І плеще, і тішить, І медочком дишеть, Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне! Аж тут і небавком буйний вітер повине, Гостинець вже інший, от вже думку несе. Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я, Нагулявшись доволі, по могилах лягав я, Буцімто спочити, а то підслухати, Як то стара бувальщина буде розмовляти, Про давні літа, Про давні часи, Як слава гула Світом вокруги Про руських батьків, Боярів, князів, Про гетьманів, козаків. І стане повідати зразу так мило, Стихаї і величаво, мов над морем цвіла Цвіт-доля любенько; потім голоснійше Застогне, заплаче, щораз то сумнійше, Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче, З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе, Щоби поспитати Про спис, про шаблюку, Щоби розвідати Про орду-канюку: Як руським тілом згодувалася, Як руськов крівлев напувалася, Як руська шаблюка все її вітала, Як кривим зубом серце добувала, В пущі вигідненько на нічліг стелила, В воду під могилу спати кладовила». І знов згомонить ти нишком, мило-немно, Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно, І луну розпустить ген-ген долинами, І гомоном шибне ген-ген дубровами, Ні то комусь-то десь там повідає, Як-то колись-то красою засяє, Як при Чорнім морі Себе заквітчає, В степах на просторі Весело заграє, Як в водах-Дніпрі Змиєсь, прибереся, Легеньким крильцем На Дністр занесеся, В тихенькім Дністрі Собі прилягнеся, Крилоньками сплесне, Стрясе, злопотить, Під небо, до сонця Ген-ген полетить, Під небом, край сонця Сонічком повисне: І буде літати, І буде співати, І о руській славі Скрізь світу казати!

ПОГОНЯ

(Після народної казки)

Чи то сокіл пташку жене? Чи то буря хмару несе? Чи люта джума летить? Ні!.. То козак конем

садить! «Гуляй, вороненький, гуляй, Врага постигай! Відоб'ємо дівчиноньку, Пана твоєго сестроньку. Як прилетиш, поздоровить, І поплеще, і промовить, Погодує тя рукою, Рученькою біленькою, І напоїть тя водою, Водонькою студеною. Гуляй, гуляй на всі сили! Чрез болота, чрез могили, Чрез дуброви, через луки!.. Потанцюєм з татарином! Не нагріюсь вражим сином, Як попаде в мої руки! Скоро блисну му шаблею, Розіллється біс мазею!» На ту правду забожився... А зогнувшися дугою, До коника приложився, Шпарков полетів стрілою. Ані єго не спиняє Рів, ані могила, Вітром їх перелітає, Як би мара го носила. Куди гониш, бісноватий!.. Світ вже смерком почорнів, Сумненько пугач запів, Ні там людей, ні там хати! Блуд ту свище, туман грає, В густі ліси заведе; Козак на се не зважає, Гомонить си та й жене. Станув, к землі припадає Послухати, де дуднить, Знов на верх ся вихопляє, Бистрим соколом летить. І щез стрілов в густій мраці, Дудонь замовчає, Може, ліг вже де в байраці, Та й вовк доїдає. Де-сь поїхав ти, козаче? Темно, тихо і страшненько, Часом лиш ворон закряче, Закряче сумненько.

ПОЗА ТИХИЙ ЗА ДУНАЙ...

Поза тихий за Дунай, Де мій сокіл пробував, Лети, гадко, в чужий край, Де го туга обгортає. Неси душу там мою, Легкокрилий вітроньку, Руську пісню неси му, Щиру брата пісеньку. Тужно, тужно там тобі, Милий брате рідненький, Но по студеній зимі Вітрець дихне тепленький. Серед лугу край води Зацвіла калина; Будь веселий, щаслив ти, То щаслива й родина.

[Кінець 1833 - початок 1834]

ПОТІК І РІКА

Потік, з громом шумно із гори текучий, Сміявся з Ріки, в той час тихенько ідучой. А як сніги згибли, верх води не дав, То із того Потоку Поточок лиш став. А що гірше, що біг прудким перше скоком, Оплившись з Рікою, не був вже Потоком. Хто з шумом в світі сам ся величає, Вже добру славу сам си розганяє.

РОЗПУКА

Поза тихими водами Сумно та й смерклося; О, як голос меж горами, Щастя розбилося! Летить ворон чорнокрилий, - За ним загуділо; Щастя моє, гаразд милий Навіки зниділо. Тяжко голубу малому Гори перебити, Ой ще тяжче безродному На сім світі жити. Ти, зозуле сивенькая, Закуй ми сумненько, Най розпука та й лютая Вирве ми серденько.

1837

РУСЬКА МОВА

Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй немила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?..

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

Гадка моя, як буйний весною вітрець, Зводиться, легким крильцем злітає, Несесь сторонами в далеч, де отець, Голубонько сивий, пробуває. Живе в печалі. Боже! коли б в радості Вік тихо, весело єму проживати, В гаразді, здоровлю, в любой солодості Цвітами щастя житє огортати. Отче, ох отче! Сли ся мені придало Дні житя твоєго полином згірчити, Сли коли око твоє жалем запало, Сли-м був нещасен серце закервлити, Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю, Жалем серце бідне моє прозябає, Твої ноженьки сльозами зливаю, Ах! прости синові, най не загибає.

[1833]

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други, Серце к серцю най припаде, Най щезають тяжкі туги, Ум охота най засяде. Разом, разом, хто сил має, Гоніть з Русі мраки тьмаві; Зависть най нас не спиняє,- Разом к світлу, други жваві!

СТАРИЙ І МОЛОДИЙ ЛИС

Молодий Лис, котрий ще стрільця не знав, Утішився, як нову красну шерсть дістав. А старий рік: «Безпечність тих ліпот не любить, Не тішся ними: сеся красота нас губить». Не все, що красне, Єсть для нас щасне.