Погоня за вівцею
Шрифт:
— Зайти можна? — не обертаючись до мене, скоромовкою запитав він. В його голосі відчувалося роздратування.
— Будь ласка, — відповів я.
Чоловік-Вівця зігнувся і спритно розв’язав шнурки альпіністських черевиків. Вони були вкриті засохлою грязюкою, як торт шоколадом. Роззувшись, Чоловік-Вівця взяв по черевику в кожну руку і звичними рухами вдарив одним об одного. Грязюка хоч-не-хоч обсипалася на землю. Потім з таким виглядом, ніби йому відомо, де в будинку що лежить, він сунув ноги в капці
Увесь, з голови до ніг, він був в овечій шкурі. Така одежа сиділа на його присадкуватому тілі як улита. Баранячі ніжки були саморобними. Як і ковпак, що закривав голову. По обидва боки ковпака стирчали плоскі вуха, мабуть, підтримувані в горизонтальному положенні зсередини дротом. Шкіряна маска, яка закривала верхню половину обличчя, рукавиці і шкарпетки — все, один в один, було чорним. Від шиї до промежини збігала застібка-блискавка — щоб можна було легко шкуру роздягати й одягати.
На грудях я побачив кишеню, також з блискавкою, для сигарет і сірників. Чоловік-Вівця вийняв сигарету «Севен Старз», прикурив від сірника і голосно зітхнув. Я приніс з кухні чисту попільничку.
— Охота випити чогось хмільного! — сказав гість. Я знову пішов на кухню і вернувся звідти з півпляшкою «Фор Розіз», двома склянками та шматками льоду.
Ми змішали, кожен для себе, віскі з льодом і, не чаркуючись, випили. Поки склянка не спорожніла, Чоловік-Вівця безперестанку щось бурмотів. Щоразу, коли його недоречно довгий ніс сопів, ніздрі роздувалися так, наче птах розправляв крила. Очі в прорізах маски, здавалось, не знаходили спокою і нишпорили в просторі навколо мене.
Осушивши склянку, Чоловік-Вівця начебто трохи опам’ятався. Погасивши сигарету, засунув пальці обох рук під маску і почав терти повіки.
— Вовна в очі попала, — сказав він.
Не знаючи, що відповісти, я мовчав.
— Ти прибув сюди вчора вранці, правда? — не перестаючи терти повіки, сказав Чоловік-Вівця. — Ми все бачили.
Він долив у склянку віскі з наполовину розталим льодом і, не розмішуючи, випив ковток.
— А пополудні жінка пішла.
— І це ти бачив?
— Не тільки бачили, а самі її спровадили.
— Спровадили?
— Ага. Заглянули в кухню і сказали: «Вам краще піти звідси».
— Чому?
Чоловік-Вівця насупився і замовк. Напевне, вважав таке запитання до себе недоречним. Однак, поки я думав, як спитати його по-іншому, в його очах поволі зажевріло зовсім інше світло.
— Жінка повернулася в готель «Дельфін», — сказав він.
— Це вона так сказала?
— Нічого вона не казала. Просто повернулась у готель «Дельфін» та й усе.
— Звідки ти це знаєш?
Чоловік-Вівця нічого не відповів. Поклав руки на коліна і мовчки втупився у склянку
— Отже, вона повернулася в готель «Дельфін»? — перепитав я.
— Ага. Готель «Дельфін» — непоганий готель. Вівцями пахне, — сказав Чоловік-Вівця.
Ми знову замовкли. Уважно придивившись, я побачив, що овеча шкура на гостеві страшно брудна, а вовна збилася в ковтуни.
— І вона нічого не просила переказати, коли відходила?
— Ні-і… — і Чоловік-Вівця похитав головою. — Жінка нічого не казала, а ми не питали.
— Ти сказав їй: «Тобі, жіночко, краще піти!» — і вона мовчки послухалася, чи не так?
— Саме так. Вона сама хотіла піти, а тому ми їй сказали, щоб ішла.
— Але ж вона прибула сюди з власної волі!
— Брехня! — заперечив гість. — Жінка хотіла піти звідси, але хтось їй морочив голову, і вона вагалася. А тому ми самі її спровадили! Не сумніваюсь, це ти її морочив!
Чоловік-Вівця встав з дивана і гупнув долонею правої руки об стіл. Склянки з віскі відскочили вбік сантиметрів на п’ять.
Якусь мить гість завмер у такій позі; потім полум’я в його очах згасло — і він знесилено опустився на диван.
— Це ти її заморочив, — повторив він, цього разу вже тихо. — Як тобі не соромно! Ти нічого не розумієш. Думаєш тільки про себе.
— По-твоєму, вона не повинна була сюди приходити?
— Саме так! Не повинна була сюди приходити. А ти думав тільки про себе.
Розлігшись на дивані, я потягував віскі.
— Ну, гаразд. Хоч би там що, а все вже скінчилося, — сказав Чоловік-Вівця.
— Скінчилося?
— Ту жінку ти вже ніколи не побачиш.
— І це тому, що я думав тільки про себе?
— Так! Ти думав тільки про себе. Ось за це й розплачуєшся.
Чоловік-Вівця встав, підійшов до підвіконня і, легко, однією рукою, піднявши важенну раму, вдихнув свіжого повітря. Що й казати, силач.
— У такий погідний день вікна треба відчиняти, — сказав Чоловік-Вівця. Потім обійшов половину кімнати, зупинився перед стелажами і, сплівши руки на грудях, взявся розглядати спинки книжок. Ззаду з-під його шкури витикався маленький хвостик. Здавалося, ніби це справжнісінька вівця встала на задні ноги.
— Я шукаю свого друга, — сказав я.
— Он що, — відповів він байдуже, все ще повернувшись до мене спиною.
— Якийсь час він тут жив. Ще тиждень тому.
— Не знаємо!
Чоловік-Вівця зупинився перед каміном і швидко перетасував колоду карт.
— А ще я розшукую вівцю із зіркою на спині, — сказав я.
— Ніколи не бачили! — відповів Чоловік-Вівця.
І все ж таки було ясно, що він щось знає про Пацюка і про вівцю. Занадто вдаваною була його байдужість. Занадто швидкою відповідь і неприродною інтонація.