Похорон богів
Шрифт:
Щойно відгомоніло весілля з булгарською царівною, як до Києва прибуло сольство від грецького царя. Очолював його той самий базилік у чорному корзні. Доброчин сказав:
— Хай трохи погуляє.
Базилік архімандрит обурився й сказав через тлумача, що царських слів усі приймають у першу чергу. Доброчин відповів:
— Великому князеві зараз не до того, він узяв молоду жону,
Так Доброчин зволікав цілий тиждень, хоч і не мав до того якихось певних причин. Він обговорив з боярами й вирішив, що скаже слові Василія-царя: просто мусив урешті показати грекам київський норов, як це зробила була тридцять років тому стара. Хоч княгиня Ольга мала тоді значно вагоміші причини.
Цей тиждень Доброчин майже безвиїзне просидів у теремному хоромі Ольжиного села, де всім тепер порядкувала Ліла-Софія. Такого неробства в його житті ще не було.
Тихого теплого вечора він любив сидіти на теремі й дивитися, як Ліла-Софія розплітає косу й пускає її русим струменем до мостин, а потім, схиливши голову на ліве плече, починає розчісувати величезним дерев'яним гребенем. Якось він сказав їй:
— Пощо розчісуєшся цим одороблом?
А вона подивилася й стала перед ним:
— Коли я була маленькою, княжа повариця розчісувалася таким. Зуперша пряде з гребеня плоскінь або матірку, а потім зніме прядиво й оддасть мені, а сама бере гребінь отак і довго чешеться, я вже, бувало, й засну. Я все життя марила таким гребенем...
Доброчин досі й гадки не мав, що це може людину так утішатн: сидіти й дивитися на важке хвилювання русої коси, яка ледь потріскує під дерев'яним гребенем.
У такі хвилини забувалися всі клопоти й настирні думки, він почував себе молодим і незвично безтурботним. Потім Ліла-Софія перекидала косу з лівого на праве плече, й тоді він зовсім не бачив її виду, а Ліла-Софія крізь доріжки від зубців гребеня бачила все.
За ті дні вона тільки раз осмутила Доброчина, й це сталося ввечері першого ж дня. Ліла-Софія спитала:
— А ти за Дунаєм згадував мене?
Він мгукнув і тут-таки нахмурився: згадка повернула його до булгарського царя, вона була не на користь Ліли-Софії. Він тоді саме боровся з грецьким богом Христом, а Ліла-Софія теж раптом виринула й стала впоперек дороги. Нічого приємного в спогаді не було. Доброчин вирішив перемовчати його й заплющив очі, але це збентежило її, вона сперлась ліктем на узголів'я й хотіла поцілувати князя. Персо Ліли-Софії млосно ковзнуло по його грудях. Доброчин розтулив вуста — й раптом відчув на зубах цокіт заліза. То був хрест. Князь у нестямі зірвав його з її шиї разом із шнурком і пошпурив.
Ліла-Софія зойкнула й підвелась. У кутку горіла свічка, вона взяла її й почала нишпорити під ослоном і під стільцем. Нарешті знайшла й од радості заплакала.
— Я вимолю в божої матері твій гріх, нехай перекине його на мене, — сказала вона.
Це більше ніколи не повторилося, й Доброчин з огидою до самого себе відчував, що той хрестик дратує його дедалі менше й менше. Світлий князь Олевський до нього просто звик.
Цей тиждень здався на диво коротким, але Доброчин не міг дозволити
В красній світлиці його хорому вже були Претич і Ждан. Претичеві після Дунаю Дума знову повернула булаву тисяцького воєводи, але головний воєвода Ждан Будимирович тут-таки нагадав йому:
— Кого наставиш на молодшу дружину?
Досі молодшу дружину очолював Ян Усмошвець: його Доброчин залишив з полком у Булгарії.
— А кого б ти хотів?
— Претич пре свого Муромця! — засміявся Ждан, на свій лад висловивши власну думку.
— Ну, а ти, ти? — Доброчин аж у груди ткнув Ждана Будимировича. Той лише дивився на Претича й реготав.
Претич був похмуріший од звичного, його виводив з терпіння Жданів сміх.
— Достойний богатир може бути достойним воєводою, — сказав світлий князь — Веліть гукнути Вадима Муромця.
— Який там Вадим! — заляскотів Ждан Будимирович, — Вадима Муромця вже немаа!
Претич буркнув:
— Охрестився Муромців син.
— Тепер він уже Іл-ля Муромець! — урочистим голосом проказав головний воєвода Ждан. — Уже гидує нашими «поганськими» іменами.
— Хай прийде сюди, — сказав Доброчин Жданові.
Ждан вийшов і гукнув з терема до якогось челядина чи робітника: «Знайди м-м-м... Муромця!»
Незабаром Муромець увійшов, але це був Вадимів батько. Він спинився на порозі й глянув на Доброчина та бояр.
— Це правда про твого сина? — запитав Доброчин.
— А най би ся оно ему сквасило! — вилаявся гончарівський токар і знову повторив.
— Охрестився-таки наш молодий боярин? — точніше запитав світлий князь.
Муромець огризнувся:
— Боярином назвав його ти, то ти про своїх бояр і думай! А я маю доволі клопоту й без таких бояр, най би ся воно їм усцєло...
Доброчинові ще не доводилось чути від Муромця стількох слів за раз, принаймні тепер він уже більше не сумнівався: каміння розкидалося само по собі. Доброчин знову відчув оту вже знайому йому неміч, яку він досі приписував своїм літам. Усе виявилося значно складнішим. Його охопило відчуття, ніби щось дороге й життєво необхідне вислизає йому з рук і проціджується крізь пальці. То було відчуття порожнечі, й воно лякало його. Каміння громадив отець Григорій.
Згадка про пресвітера кинула його в жар, та коли нарешті розшукали й привели Вадима Муромця, жар мовби вкрився попелом і зачах. Вигляд у боярина був винуватий. Цей під стелю заввишки велетень нагадував щойно натовчене носом у калюжу котеня, й Доброчинові несподівано стало смішно. Він загнав усмішку під нахмурені брови й спитав:
— То що: охрестив тебе отець Григорій?
Муромець протяг:
— Та тро-охи...
Ждан Будимирович глянув на старшого Муромця та тисяцького й реготнув.
— Як то «тро-охи»? — не зрозумів Доброчин.
— Тро-охи, кажу ж... Тільки по колі-іна, я й штани не скидав, лише закасав холо-оші.
Брови Доброчинові розійшлись. Він знав од інших, що отець Григорій заганяє новонавернених зовсім голими в Почайну або Дніпро. Старий став отець пресвітер, чи що, подумав він і знову спитав у Вадима Муромця: