Похорон богів
Шрифт:
Він узявся переносити стан, а коли вмостив його в холодку під яблунькою й заглянув до хати, Жирка вже нарешті пішла.
Сьогодні погомоню з бісовим городником, твердо вирішив він, перелаштовуючи стан для точіння кістки. Так затято він давно вже не працював. Тятива розмірене вертіла валиком, тонко повискував різець, знімаючи з кістки стружечку, місцями вгризаючись і роблячи мережку на колодочках для ножів.
Сонце давно повернуло понад Старокиївською горою й стало за гаєм Копиревого кінця, надходив паркий вечір, од Почайни потягло
Виткою вулицею Гончарівки ходили люди, ревла худоба й рипіли вози. Вже поночі повернулися й косарі з Оболоні. Муромець одчинив ворота й здивовано запитав:
— А де Жирка?
— Де та де, — огризнувся Ратко до батька. Янка мостилась між полудрабками на свіжій траві. — Хто ж бачив ту вашу Жирку? Так і косили без обіду цілий день.
Спочатку Муромець нічого не міг уторопати, Жирка ж несла братові та братовій хліб і куліш — де ж вона могла подітись? Потім спиною йому побіг мороз. Дівка могла заблукати в оболонському драговинні...
Муромець кинувся до сусідів просити коня, бо волами далеко не заїдеш, а надворі давно вже була ніч. Він марно вибігав усю Гончарівну — коняку у цю пору ніхто вдома не тримав, усі були на громадських випасах. Муромець обминув стрімку гору Претичевого дідинця, перебрів через мілку Киянку й пішов уздовж Кожум'яцького яру. Коли дійшов до самих круч, де сидів його майбутній сват-городник, назустріч трапився менший син. Старий спочатку не впізнав його в темряві, а лише, коли той наблизився впритул.
— Жирка пропала, — сказав старий.
Вадим зневажливо пхикнув:
— Здоганяйте хвилю в Дніпрі...
— Як це «здоганяйте»? — Голос батька охрип.
— Утекла Жирка. Умикнув її Наста-ас. Претичів тиву-ун видів, що вона з Настасом крутилася коло грецьких ладь.
— Грецьких? І ти досі мовчав!
— Тивун сказав аж оце вве-ечері.
Старий ледве дістав сина долонею по пиці, той одсахнувся й ображено засопів:
— Було б не пра-авити за неї, як за боярівну чи княжну-у...
Муромець почав пригадувати й усе зіставляти. Був би не такий сліпий та дурний, мав здогадатися, чому Жирка сьогодні чіпляється за поріг.
— Ті ладді ще стоять на Подолі?
— Де там стоя-ать! Уже досі десь коло Трипілля або й Витичевого. Одчалили ще в обід.
З двору навпроти вийшов городник Малюта, відомий усьому Києву хитрець, якого завжди кликали князі та ярли, коли треба було ставити городні або лагодити городську стіну.
— Доторгувався! — сердито вилаявся він, коли Муромець поскарживсь йому на гірку долю. — Та ще кому вдалась — хрестатому ізгоєві, що його ніхто й за чоловіка на мав. Такого в наших краях уже давно не бачено, щоб умикали дівок!
Він хряпнув хвірткою, не попрощавшись, а Муромець із сином попленталися яром униз. Між Претичевим дідинцем та Вишимгородом-Київським — Ольжиним теремним двором,
— Ба-атю...
— Йди ти під три чорти! — замахнувся на сина Муромець, а Вадим тільки шморгнув і замовк. Вони обігнули Претичів дідинець і вийшли на Гончарівку. Ввесь кінець уже спав, на довжелезній звивистій вулиці не блимав жоден вогник, і Блажій Муромець відчув себе покинутим богами й людьми. Нікому не було діла до його лиха. Вадим шкрьобав за ним кованими дружинницькими чобітьми, й це завдавало старому ще більшої прикрості. На брамі Претичевого дідинця, що чорною марою здіймався над Гончарівкою, горів смолоскип, і від того єдиного в цілім світі вогника Муромець ладен був вити жіночим голосом, наче по мерці.
Жирко, Жирко, мовчки торочив він, що я тобі вчинив лихого, що ти так оце зганьбила мене? Тоді йому знову спало на думку, що винен таки сам: надто дрібно торгувався з тим городником Малютою. Справді, наче за боярівну або княжну. А ще ж торік могла мати мужа, вже досі й отроча привела б...
Од цієї думки Муромцеві стало ще гірше. Лихо й ганьба!.. Його розібрала шалена лють на синів та на самого себе, й коли дійшов до своїх воріт, відштовхнув Ратка й хряпнув хвірткою. Біля воза хоркав чийсь кінь. смикаючи нескидану траву з полудрабків.
— Я знайшов коня, — сказав старший син і глянув на брата. — Понесла нам обідати на Оболонь і десь, мабуть, заблукала...
Янка рипнула дверима й стала коло Ратка, а старий Муромець гаркнув:
— На яку там Оболонь! Умикнув її той шолудивий. Отой хрестатий смердюх Настас! А ми з ним ще панькалися, хай би його побив Перун... Чого стовбичиш? Геть! — визвірився він на молодшого сина. — Йди на свій чортів дідинець!
Вадим потупцявся, шкрьобнув чоботом і сказав до Ратка, який був ошелешений не менше від батька:
— Відведи цього чужого коня, а волів забирай і їдь у пла-авні. Куди-небудь за Ли-ибідь чи й за Ірпі-інь.
— З якого дуру? — огризнувся Ратко, ображений наказовим тоном молодшого брата. Янка теж здивовано глянула на дівера й хмикнула в ніс: так мав право розмовляти тільки старший до меншого. — Йди ото на свій дідинець, не твоє діло.
Вадим підійшов до брата ближче й таємниче прошепотів:
— Воєвода сказав нишком, що хто мо-оже, хай утече-є!
— Претич? — іще дужче здивувався Ратко. — Пощо маю втікати й од кого?
Старий Муромець підійшов і собі, не розчувши здалеку:
— Що ти там жебониш? Це тобі таке сказав Претич?
— А то хто ж! — не без гордості відгукнувся юний дружинник Претича. — А хіба що-о? Бо Щекович звелів рубати ратників у посадах: узавтра ввечері Ярополк іде на брата Ольга Святославовича через Ірпінь.
— На Ольга Деревлянина?.. Щекович таки домігся свого, — сказав старий Муромець.
— Бери волів і поганяй, бо я вже маю вертати... Й сусідам шепніть.
Особисте горе мовби відступило назад і поменшало.