Покійник «по-флотському»
Шрифт:
— Не знаю…
— Чи помічали щось незвичне?
— Не фіксував…
— Він вам нічого цікавого не розповідав?
— По суті справи додати нічого не можу!
— Сказитися!..
— Ш-шо?
— Це я не вам.
«Не знаю», «не фіксував», «по суті справи нічого додати не маю»… Здуріти! Можна було б взагалі не вести протоколів. Наклацати один під копірку і давати всім свідкам на підпис. Залишалася тільки різниця в інтонаціях, але її до справи не підшиєш.
Десь години через три я отупів настільки, що мені вже й самому стало соромно, що я не вберіг відмінника бойової і політичної підготовки, взірцевого сім'янина і надійного
Ідіотизм ситуації полягав у тому, що ані міліція, ані «Контора Глибокого Буріння» не зафіксували в європейській частині СРСР, я вже, здається, казав про це, нічого такого, задля чого варто було замочити прапорщика. І навіть генерала… Мертвий сезон! Самий лише скромний статевий бандитизм і крадіжки, та й то лише в місцях масового відпочинку трудящих.
Насамкінець моєї роботи в кімнатці стояв густий запах гуталіну, шкіряних ременів, поту і одеколону «Шипр». Я склав до папки близнюки-про-токоли і звернувся до прикомандированого сержанта:
— Провітріть, будь ласка, приміщення і можете бути вільним. У мене все, дорогу я знаю.
Сержант мовчки кивнув, а я додав:
— Були в кума бджоли, кум їх любив… Місце звільнилося, сержанте! Можете подавати заяву і займати кругову оборону на складі спортивного спорядження.
Сержант виявився кмітливим:
— Мертві бджоли не гудуть? Куди накажете віночки?…
— Я тут не наказую, хлопче. У тебе свої «полкани», у мене — свої. Як по мені — то спускайте віночки по Дніпру, як під Івана Купала. Бо щось воно приблизно таке вимальовується: покійнику по дорозі на службу спекотно стало. Він перескочив до річки, швиденько роздягся, пірнув… і не випірнув.
Сержант, котрий досі мовчки кивав головою, раптом перебив мене і продовжив, досить точно імітуючи мої інтонації:
— Судома ногу звела або «топляк» течією принесло. Свідків не було. Форму знайшов якийсь ханига. Забрав собі гроші і взуття, документи десь викинув чи спалив, а мундир — у річку. Подалі від гріха. Течія там швидка, труп десь занесло. Може, зачепився за щось. На дні барахла чимало. Батько казав — десь в районі мосту Патона і досі кілька танків притоплено — ще з сорок першого року. Отакий варіант.
— Усім добре, крім прапорщика. Забув про вдову. Як там у пісні: погорює три — чотири дні…
— Не буде вона горювати, — раптом заперечив сержант, — навпаки, як тільки одержить документ, що вона вже вдова, піде в церкву і поставить отакенну свічку! Навіть, якщо вона член капеерес… Як уже не поставила. І ще одне, товаришу інспектор, версія ваша хороша. Під нею всі начальники підпишуться — і наші, і ваші. Щоправда, є одна дрібничка, але хто на них зважає. «Прапор» води боявся, як собака палки. Це у нього після травми заскок. Все йому здавалося, що знову спину прихопить, і він на дно піде. Його на пляж не можна було витягти в саму спеку, а ви кажете: роздягнувся, пірнув… та ще й у незнайомому місці.
Мені чомусь розхотілося йти додому і навіть стійкий запах казарми вже не так дратував. Здається, мені вперше за цю добу пощастило:
— А якщо без протоколу, товаришу сержант, то що сам думаєш? Що бачив, що чув? Бо мені всі оці «макаронники» вже в очах мерехтять.
— То вони перед вами такі і перед начальством. А між собою — тільки й розмов, хто скільки випив, хто наліво сходив, а хто своїй жінці п'ятий кут показував. Тварюки… Головне, кажуть, щоб синяків не залишити, бо жінка до замполіта
— А наш що більше полюбляв? Випити, в гречку скочити, благовірну відмотузити? Чи все одразу і трішечки крав?
— Брехати не буду, разом з ними не пив і все решту теж. Вони взагалі при нас, строковиках, не занадто язики розпускають. Напевне, бояться, що ми настукаємо, аби в їхнє корито влізти. А сто років воно мені снилось, їхнє корито і їхня служба! Мене майор щодня умовляє: підписуй контракт, підписуй контракт! Я ж з першого року за СКА-Київ граю. Не діждуться вони мого контракту. Я вже точно вирішив: по дембелю форму у вогонь, кирзу — на смітник, а сам бутси в зуби — і в «Динамо». Спочатку в дубль, а там побачимо. Базиль з Лобаном теж не зі збірної починали.
— Що в «Динамо» йдеш — спасибі. Будемо колегами. Одна порада — на інфіз не потикайся, проривайся в Університет на юридичний. Бо футбол — то таке: або «підкують», або штанга на голову наїде. І куди тоді? Сторожем на базу в Кончу-Заспу? А так будеш лягавим, як я. Робота — не бий лежачого. Бандюг ловити, повій полохати, діточок із поганих компаній витягати. Рай!..
Сержант не заперечував:
— Як не вийде з мене Лобановського, прийду до вас. За пораду спасибі. А до «спасибі» я ось що додам. Прапорщик зник у понеділок. У вихідний у роті самі чергові. А в суботу, десь надвечір, перед тим, як розійтись, уся ця тічка в курилці зібралась. Говорили голосно, я з ленінської кімнати чув. Отой, що води боявся, дивну фразу сказав: «Я сьогодні свою корову за чотири точки підвішу. Щоб не крутила своєю кормою у госпіталі перед офіцерами». Всі засміялися, а той, що у нас м'ячі видає, так із заздрістю: «Тобі добре, а моя так роз'їлася, що вже ніякий гак не витримає». У цей час майор коридором йшов, вони помітили і замовкли.
У мене ще з Університету є одна звичка, про яку мало хто знає. Чим гірша у мене ситуація, тим ширше я посміхаюсь. Дуже допомагає, бо збиває з пантелику тих, хто хотів би якомога швидше побачити мене в труні у білих капцях. Але прощаючись із сержантом, я перевершив самого себе — куточки рота зійшлися десь на потилиці.
Якщо прапорщик боявся води, то кінці у цю саму воду нам заховати не вдасться. Це раз! А щодо «два», то моя природна цнотливість утримувала мене якомога далі від усього, пов'язаного із сексуальними збоченнями. Маю на увазі, звичайно, професійний, ментівський підхід до справи. Я розумів, що доки я через це не переступлю, не стану справжнім сискарем. Але підсвідомо переконував себе, що цей крок я зроблю, обов'язково зроблю, але якомога пізніше.
В Управлінні у моєму кабінетику сидів Старий. Курив мої цигарки і тихо лаявся вголос. Виявляється, його знову змусили зіграти Олександра Матросова. Річ у тім, що хоча наша «Управа» і входила до складу радянських органів Києва, але безпосередньо керувало нами міністерство. Те ж саме і по партійній лінії — географічно ми підпорядковувалися Ленінському райкому партії, а фактично хвости нам накручував міськком. Однак столична влада в особі голови міськвиконкому час від часу забувала, чиї ми, і випромінювала на нас своє тепло і турботу. Заїдатися з головою міськвиконкому, який водночас є членом ЦК, не варто навіть Генералу. Тому задля спокою високого керівництва на всі київські накачки відряджали Старого. Він приходив і доповідав: Генерал у міністерстві — терміновий виклик, його заступник — на завданні, особисто керує розслідуванням. Тому замість них, від імені і за дорученням — я…