Покров
Шрифт:
– Тільки не впусти свого Хотинського, – щиро порадила. – За таких, як він, жінки зубами тримаються.
– Це як? – набундючилася Мар’яна.
– Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах. Хоче в архівах ритися – заради Бога! І сама трохи пилом подихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає. Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про дітей забути.
– Ти давно забула, – замість «дякую» відповіла донька.
– Що ти про мене знаєш?! – невесело усміхнулася мати,
Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх в один великий пакет.
– Люди позносили, – пояснив ніяково. – Знають, що у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на Майдан доправлю й одразу додому.
Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає, що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?.. Що ж він за тюхтій такий?» – розмірковувала спокійно, сама дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.
– Кого ти рвешся зігрівати, Валю? – спитала раптом зі щирим жалем. – Ти сам он геть промерз…
Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.
– Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе – поведе тільки туди, де людина має бути, – сказав, наче в душу царівнину зазирнув.
Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів урешті до розмови відвертої?
– То тебе серце на Майдан кличе?! – спитала без звичної стервозності.
– А повертає завжди до тебе, Адочко, – підійшов до своєї царівни гонористої, в очі зазирнув. – Ти теж… завжди повертаєшся.
Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би плюнула на спробу змінити своє життя – хай ллється собі, як лилося! – та в країні другий тиждень поспіль набирав силу, вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони мордуються?.. І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала революційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився чималий Майдан Незалежності – ламав звичні уявлення, відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»
– Може, і не повернуся колись! – мовила обережно. – Якщо серце так підкаже…
Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі відвів.
– А я чекатиму… – відповів тихо. – Завжди…
Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет, руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його стало – хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед, простягнула чоловікові.
– Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.
– Я поверну… – аж надто тихо пообіцяв Валя.
…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателефонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в подарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками вітальню, роздивлялася її, ніби вперше бачила,
Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя, задзеленчав мобільний – інвестор нового омріяного Адиного життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі покачатися.
– А чого сумна? – спитав, лиш побачив набундючену коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.
– А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!
– Е, Адко! Не чіпай Майдан, – усміхнувся Шуляк. – Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки прапорах за тиждень – півлимона. Попит.
– А мені що з того?
– Та що хочеш! – сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж відчував потребу жити по-новому. – Кидай уже свого професора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні скоро хата буде – за борги забираю оце зараз. Два поверхи, камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому. А я до тебе… Щовечора – тук-тук.
– І дружину кинеш?
– Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола! Краще про себе думай! Хату хочеш?!
– Хочу, – сказала Ада.
– Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа, який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій хаті зустрінемо. Нормально?
Ада усміхнулася приголомшено.
– Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть про Новий рік забула…
– Тобі що під ялинку покласти? – спитав Шуляк.
– А хай сюрприз буде, – відповіла царівна зухвало. – Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…
– Яке ж ти стерво, Адко! – не приховуючи задоволеного захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув коханку в щоку, глянув на неї азартно. – Ну, що? У готель? А може, давай отут, у джипі… Як молоді…
– Ще вчадіємо! – норовливо смикнула плечиком царівна.
Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по прохідній вітальні – вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане! І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із порцеляною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-невдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.