Покров
Шрифт:
Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого люду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-барабанів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий факт – Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студента-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих однокурсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою навідалася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.
– Невже
– Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! – благала долю.
Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, злодюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реалісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спостерігала яскраве буяння незвичних емоцій.
– Куди зібрався, Валю? – рухлива, як ртуть, Мар’янина матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роздайбіда!) Мар’яниному тату. – На Майдан?! І що ти там забув?!
– Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додому, – Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тільки б не засмутити дружину.
– Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш, щоби нам заборонили російською спілкуватися?
– Ми все життя російською розмовляємо.
– А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!
– Де ти набралася цієї маячні, Адочко?.. – дивувався тато.
– Ніде! Сама докумекала! – Ада смикала до себе чоловіків рюкзак, відкривала демонстративно. – Що це?! «Фармацитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак ліків, Валю! І ти не на Майдан?!
– На склад, – уперто брехав тато. – Там хлопці збираються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікроавтобусі одвезе в центр.
– Так він – Ситник! Йому сам Бог велів! А ти – Озеров! Ти якого біса до них тулишся?!
Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв, прошу, віддай, Адочко, поспішаю…
– Там же люди, – додавав ніяково. – Можуть захворіти. Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…
– То ти добрий, а я погана?! – Ада червоніла од прикрощів. – А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті вирішив додому не донести? Куди я дивилася, коли заміж за тебе йшла?!
Тато тьмянів, мати набундючувалася. Мар’яна хапала рюкзак, кидала татові: йди вже скоріш! Смикала матір:
– Мамо, досить! Ти дозвіл мені в архів зробила?!
– Завтра! – відмахувалася Ада.
Другий тиждень поспіль: усе «завтра», «завтра»! А
– Тут відомості про Дорошів, які я встиг зібрати. Спочатку їх перевір. Через Інтернет, через запити до архівів. Якщо тут немає нашого Дороша, доведеться все починати спочатку.
– А як же робота? – знітилася Мар’яна, стрельнула очима на колег: спостерігали за ними здивовано.
– Хто твій керівник? – Хотинський обійняв Мар’яну привселюдно, усміхнувся. – От і виконуй розпорядження керівника!
Колектив рекламної агенції більше зацікавили обійми шефа, ніж його дивний наказ.
– Мар’яно, невже ти з Хотинським закрутила? – допитувалися.
– У нас… серйозні стосунки, – стримано відповідала Мар’яна: тільки би не зурочити.
– Оце ти вляпалася, Озерова! – Льову Шендрика відверто веселив офісний мезальянс. – Полюбляєш холодне і мазохізм на десерт?!
– Тебе дратує, що Хотинський – твереза людина і не бухає з тобою після роботи? – злилася Мар’яна.
– Я з тобою бухну… За компанію! Щоби тобі не так уже гівняно було, коли Хотинський використає тебе по повній і покине.
– Пішов ти… – тільки і змогла відповісти Мар’яна.
Перший захват відкритих стосунків з Хотинським минув – все розвивалося геть не так, як уявляла собі Мар’яна. Ані довгих прогулянок, ані романтичних посиденьок у кафе, ані невтримних розмов про почуття. До епізодичного сексу в пафосному лофті коханця додалися виснажливі вечори в офісі: колеги розходилися, Хотинський умощувався біля Мар’яниного столу, уважно дивився їй в очі.
– Мар’яно, як ти за сьогодні наблизила нас до мети?
Вона губилася: невже коханець не бачить?! З ранку до ночі тільки тими Дорошами і займається! Онде на Майдані, кажуть, Народне віче зібрало хмару народу, за кілька днів «Беркут» розгромив наметові містечка – біля Будинку офіцерів, на Лютеранській, Богомольця, а наступної ночі спробував штурмувати Майдан і Будинок профспілок. А там – Поля! У Будинку профспілок! Вона ж медсестра, їй не можна інакше. Посеред ночі скинула Мар’яні sms-ку: «Мусь, хелп! Потрібні руки!», а Мар’яна не зірвалася, не побігла Полі на поміч, бо до другої ночі рилася в Інтернеті, відшукуючи відомості про Ярему Дороша, який помер на Чернігівщині в 1843 році! А о сьомій – спала не спала! – бігом на роботу. Щоби далі шукати…
Не вихлюпувала образ. Стереглася. Мовчки ковтала прикрість, гортала папери: оцих двох Дорошів можна викреслити – їхні корені тягнуться в бік Запоріжжя, ніяк не Чернігівщини; це список уже перевірених, а оцей десяток Дорошів взагалі віднайти неможливо без архівних документів.
– І що у нас з доступом до архівів?
Як же вона боялася цього питання! Хотинський уперто ставив його щовечора, із сумнівом дивився Мар’яні в очі, наче казав: «Невже я помилився в тобі, люба?!» За два тижні після недолугих відмовок Мар’яна врешті призналася – ніяк не може матір прискорити.