Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Радзикевич Юліан

Коморовський зрозумів, що в’їхав уже в країну, охоплену полум'ям повстання. Треба було їхати строгим воєнним порядком, висилати наперед стежі на боки, щоб не попасти в засідку, з якої, як це старий полковник добре здавав собі справу, не було б вороття. І так тільки наступного дня сполудня прибув відділ до Золотоноші, де полковник задумав поділити своїх людей та пошукати за вістками і певним “язиком”.

Маковський і його драгуни залишились у відділі, що направився через Дніпро на Канів, на виразне бажання поручника драгунів, цього таємничого опікуна,

що проводив цим відділом.

Маковський дізнався, що цим поручником був Степан Байбуза, але це ім'я нічого йому не говорило, навпаки, тепер він знав певно, що він із ним ніколи не зустрічався.

Сполудня виїхали з Золотоноші й направилися до Дніпра. Сонце заливало золотим теплом зелені степові трави. Коні збивали куряву по твердій дорозі, а драгуни підспівували під такт кінського ходу. Видно, були це самі українці, бо пісні були українські. Маковського це ні трохи не здивувало, бо драгунія і в коронних військах, і у військах поодиноких магнатів рекрутувалася майже виключно з українців.

Як роз'їзд минув Золотоношу, Маковський, що держався своїх драгунів, наблизився до Байбузи. Байбуза, побачивши Маковського, спинив коня й зачекав на нього.

Якийсь час їхали, не відзиваючись. Маковський не хотів починати, тому мовчав, Байбуза щось передумував.

Вкінці питання прийшло. Було воно для Маковського, як блиск гострого клинка перед самими очима.

— Де ми застанемо Нечая, пане Маковський?

Маковському заткало мову. Вирячив очі на Байбузу. З великої несподіванки слова не міг промовити.

Байбуза приглядався до його збентеження, підсміхаючись.

— Бачиш, пане Маковський: учора, як я тебе побачив і почув твої вістки, вони видались мені неправдиві. Я думав, що ти від Хмельницького й тому сальвував тебе. Адже я позавчора повернувся з-над Дніпра, а ти казав, що тоді був погром. Потім я розглянувся між твоїми драгунами. Між ними є один Ярошенко зветься. Це, пане Маковський, мій давній знайомий, сказати б моя колишня права рука, коли я втратив фортуну, дякуючи князеві Заславському, він мусів теж десь хліба шукати і знайшов його у гетьмана. Він мені все розказав.

Маковський усе ще не міг прийти до рівноваги. Очима, повними здивування, глядів на Байбузу. Цей говорив далі.

— Нечая знаю здавна, але ніколи й не подумав би, що він таку гру почне. Голова! Я думав, що це задум самого Хмельницького, бо справді він варт гетьманської голови! Як не допуститься до злуки княжих військ із військами гетьманів, то Actum est Poloniae.

— Так чому васць учора...

— Чому я вчора не наблизився до тебе, пане Маковський? Тому, голубе, що в Лубнях і стіни мають вуха. Ніде нема стільки донощиків, що в князя Яреми.

— У Лубнях справді здавалося мені, що хтось стежить за мною.

— І напевно так було. Там від шпигунів і від донощиків аж роїться. А душею цього всього цей клятий єзуїт!

— Той, що мене випитував?

— Він. Ох, зненавидів я це життя в Лубнях! Прокляте воно! Ніхто не вміє так обмотати людей, як єзуїти.

А як вони з людьми поводяться, ти бачив.

—

Палі?

— Вчора казав князь Ярема двадцять п’ятьох застромити на них. Думаєш вашмосць, що хоч ув одного яку провину знайшов?

— Як то?

— Не було там між ними ні одного, в кого могли б яку провину знайти, хто брав участь у якійнебудь ворохібні. Все це люди сімейні, селяни, або таки княжі робітники: столярі, мельники, олійники та й інші.

— За віщо ж тоді ?

— За віщо? На пострах, брате! Не тому, що є ребелізанти, але тому, щоб їх не було.

Доїхали до Дніпра й затрималися. Сплаву, ні порона не знайшли; знайшовся тільки один човен, яким Маковський із Байбузою переправились на той бік. Тут їм пощастило, бо близько берега зустріли людей Красносельського. Незабаром над’їхав і він сам. Відшукано тоді два порони, що їх Красносельський заховав далеко в плавнях серед комишів, і до вечора драгуни Байбузи були вже на другому боці ріки. Тим часом Красносельський післав козака до Нечая, що таборував у лісах за Корсунем. Ніч була глибока, як повернувся вістовий козак із письмом від Нечая.

“Пане Красносельський — писав Нечай — Байбузу прийміть там, як брата і як друга. Я з усієї душі радію, що він із нами. В Бозі надія, що гетьман Хмельницький надійде скоро й до злуки князя з Потоцьким не прийде. Велике то щастя, що панові Маковському повірили. Витраченого часу вже не завернуть. Байбуза і його відділ нехай приходять до мене. Кількох людей залиши в себе, щоб за їх поміччю стягнути і другу частину його сотні, яка, як зучуваю, пішла на Канів. Пан Маковський нехай із ними туди добереться і їх спровадить, щоб ті люди серед завірюхи не затратилися. Доношу вам також, що проти Коморовського висилаю партію тутешніх людей під Кривенком. Нехай його турбують, або й розгромлять. Останки відділу повернуться напевно до Лубень, чого я й собі бажаю. До гетьмана Хмельницького висилаю одного гінця за другим”.

— То правда — згодився Байбуза. Люди Коморовського, розбиті, будуть розсівати вістки, що їх розбили не партії, а роз’їзди головної армії Хмельницького.

Красносельський похитав головою.

— Той про все пам'ятає!

— Де козак, що привіз листа? — спитав Байбуза. А коли молодий козак увійшов:

— Де тепер полковник Нечай?

— Я його зустрів за Корсунем, у Гороховій Діброві. В лісах кошем стоїть. Мали там сьогодні роботу, бо гетьмани роз’їзд на Білу Церкву вислали.

— Був бій?

— Так. Як я прибув, саме ділили здобич і перев'язували рани.

— А польський роз'їзд?

— Казали, що ні один із нього не втік.

— Що про гетьмана Хмельницького говорять?

— Молодий Потоцький, кажуть, згинув на Жовтих Водах. Разом із цілим військом.

Байбуза глянув на Красносельського й Маковського.

— То цікаве, панове, що такі вістки звичайно прилітають скоро, ніби з вітром. Від кількох днів ми про це чуємо, але нічого певного не знаємо.

— Будемо знати, аж Хмельницький напише. — Потім, повертаючись до козака, запитав ізнову: