Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Але сотні нових і нових шабель блискали перед Нечаєм і він, затиснувши зуби, боронився, відскакував, заставлявся і рубав, вирубував нові щілини в цій живій стіні, що валилася на нього. Але сили вичерпувались, оборонці падали, а Байбуза не приходив. Нечай зрозумів, що приходить смерть.
— Гурра! — крикнули поляки, побачивши, що спротив слабне.
— Слава! Слава! Славааа! — затрясли знечев’я оклики повітрям. Сотні, що були з Байбузою в залозі, зміцнені ще людьми з інших місць окопів, які наспіли в останній хвилині, зударилися з напасниками. Поляки стали злітати з високого окопу коміть
— Слава! Слава!
А Нечай, укритий потом і кров’ю, важко віддихаючи, підніс скривавлену по саме держално шаблю і кликнув:
— А тепер на них!
І пішли, як буря.
Поламані крила
Хмельницький на коні стояв на пригірку, з якого видно було цілу балку. Бій пригасав. Тільки тут і там боронилися ще незначні купи розбитих польських частин. Лунали ще поодинокі вистріли й передсмертні крики повалених. Ціла долина вкрилася людьми, людськими й кінськими тілами, потрощеними й повивертаними возами, гарматами, поламаною зброєю і всім добром, що його військові табори тягнуть за собою. По долині метушились і вганялись козаки й татари, виловлювали прихованих у кущах ворогів, здирали добич із живих та вбитих, уставляли полонених у колони й відводили попри гетьманський почет до коша.
Гурт старшин оточив гетьмана. Був тут і Тугай-бей із мурзами. Але гетьман наче не помічував нікого. Білий кінь під ним дер неспокійними копитами землю, рвав нетерпляче вудилами, а гетьман глядів непорушно на те грізне бойовище, де виростала його майбутня доля, його невмируща слава. І в тому часі, коли очі Тугай-бея блищали радістю на вид такої прецінної добичі й такого пребагатого ясиру, він навіть, здавалося, не глянув на це. Перед його очима відкривалося бойовище, покрите здобутими спорудами, зброєю, що мала його покорити; перед його очима лежав сам грізний ворог у крові, в болоті, в грязюці. Біля його ніг лежала ціла Річпосполита Польська, хоч він сам собі ще цього не усвідомлював.
Частини, які переводили до коша полонених і переносили добич, переходячи попри нього, підносили радісні, переможні оклики. Довгі ряди полонених, одні в подертих одягах, із понищеною зброєю, інші роздягнені майже до нага, або прислонені дрантивим, скривавленим лахміттям, пересувались тисячами біля гетьманської свити. Вкриті кров’ю та соромом, ступали вони по дорозі назустріч своїй новій, невідомій долі.
Нараз оклики залунали голосніше. Крик подужчав і гетьман глянув туди, звідки він виходив. Побачив, як козаки вели під гору карету, запряжену в шестірню прегарних білих арабів. Від відділу, що проводжав карету, відірвався їздець і поскакав у напрямку до гетьмана так скоро, що вильоти його кунтуша неслися за ним, ніби крила.
— Ганжа! Ганжа! — залунали оклики в гетьманському гурті.
Був це справді уманський полковник, старовинний козак, відомий із своєї відваги Ганжа.
— Пане гетьмане — скрикнув, здержуючи коня на місці залізною рукою. — Потоцького ведуть!
— Потоцького? Гетьмана?
Світ захитався перед
Хто він тепер? Що сталося? Немає вже ні мостів, ні вороття! Доведений докраю, вдарив. Але як ударив! Ні, ні! Польща не простить йому ніколи! Ні польські маґнати, ні король. Рубікон! Рубікон за ним!
Тим часом відділ кінноти прочистив дорогу. За ним вкотилася важка, золочена карета, за нею товпа. Гайдуки, що ще й тепер сиділи позаду, зіскочили бліді й перелякані, спустили східці й відчинили двері карети. На подушках лежав великий коронний польський гетьман, головний вождь усієї польської збройної сили, Микола Потоцький, краківський каштелян. Червоне, набрякле обличчя, обпухлі сині губи, тяжкий свистячий віддих.
— Що він! Конає? Ранений? — занепокоївся Хмельницький.
Ганжа широко заперечив головою.
— П’яний — кинув слово, повне холодної погорди.
Тугай-бей, який знав уже, що це його бранець, відвернувся від п’яного вождя з презирством. Хмельницький і старшина вмовкли, наче зніяковіли. Тільки товпа давала голосний вираз своїм почуванням.
— Що з Калиновським? — спитав наприкінці гетьман у Ганжі.
— Не знаю. Коли не впав, то приведуть.
— Ніхто не втік?
— Із лісу вирвався князь Корецький із значним відділом кінноти. З балки — ніхто. Нечай не дав.
Тим часом нові й нові купи польських полонених переходили попри Хмельницького. Нові й нові оклики “Слава!” вітали переможного гетьмана.
Нагло біля карети Потоцького повстав рух.
Колона полонених спинилася, заколихалася. Засвистали татарські нагайки зі сирівцю.
Хмельницький зморщив брови.
— Ганжо! — сказав — іди й поглянь, що там.
Скочив Ганжа конем, із якого вудил біла піна ще не злетіла, крикнув щось гостро, рукою вказав і так само скоро повернувся.
— Покойовий паж пана Потоцького хотів його вбити.
— Що?
— Кинджалом кинув у польського гетьмана, але не попав.
— Що з пажем?
— На сирівці поволікли татари.
— Пішли чоловіка, щоб хлопця відібрав і до мене привів.
Поскочили нові вершники за товпою полонених і привели молоде хлоп'я, бліде, скривавлене.
— За що ти руку підніс на свого пана? — грізно запитав козацький гетьман.
Але, видно, щось більше від страху було в серці хлопчини. Він язиком змочив спечені уста, підняв руку, вказав на бойовище, потім звернув її на довгі ряди полонених.
— За те. За них, за себе. Шкода, що не вбив.
— Як ти називаєшся?
Хлопець випростався, ніби виріс.
— Я Гербурт. Януш Гербурт із Добромиля.
Хмельницький повів довгим поглядом по цілій постаті хлопця, потім оглянувся взад.
— Іванцю! — кликнув на свого джуру, Брюховецького. Заведи хлопця до мене, нагодуй, умий і одягни. І кривди не дай зробити.
А до хлопця:
— Підеш до мене. В ясир тебе не віддам.
— Піду в ясир, як усі — вперто відповів хлопець.
Гетьман глянув на Брюховецького.
— Роби, як я сказав. — Потім перевів погляд на дно балки. На долині гамір слабшав, затихав. Ущухали останні постріли. Громади полонених проходили далі. І враз десь близько перед гетьманом зірвався грімкий оклик: