Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Христя знала, що її батько в сумнівах і ваганнях, що йому робити, що він стоїть перед якимось важливим рішенням. Знала також добре свою матір. Це був Адам, її єдиний син, що спричиняв матері стільки болю й турботи. Завжди рухлива й чинна вдача матері шукала тепер нових зайнять, щоб заглушити журбу й тривогу.
Одного липневого пополудня, як небо поринало в синіх глибинах, заїхав великий віз, наладований сіном. При возі були три озброєні вершники.
Всі троє вийшли на ґанок.
— Адаме! — скрикнула нараз
— Мамо! Ой, мамо! — прошепотів молодий Олешич з усмішкою на устах і слізьми від блискучих від гарячки очах.
Адама знесли обережно з воза й понесли додому.
Олешич наче відзискав сили, давню бадьорість.
— Прокопе! — Звернувся до молодого наймита — запрягай мерщій коні та їдь по пана Климовського. Привези його тут! Скажи, що мій син ранений.
Хоч і знав, що його приказ виконають як слід, пішов до стайні доглянути. Коли Прокіп від'їхав, пішов він до хати. Сів на стільці біля ліжка й поглянув на сина.
Адам простяг руку й поклав на батькову.
— Коліно? — спитав батько.
— Коліно.
— Де?
— Під Баром.
— Під Баром? — спитав здивовано Олешич. Та ж ти був...? Та ж ти був з гетьманами?
— Був і попав у полон під Корсунем. Нечай видобув мене з татарського ясиру.
— Але ти... Але ти не був ранений тоді?
— Тоді не був. Потім пішов із Нечаєм. Під Бар. Ми його взяли. Боже, що за вождь!
— Хто? Хмельницький?
— Хмельницький — так. Але я говорю про Нечая. В одному дні взяв Бар, ніби старий курник.
— Що ти там робив? Як це сталось?
— Ми йшли проти королівської Гвардії. Всі спішені, бо робили приступ на мури. Вогонь був страшний. Мушкети, гармати, гаківниці. Там і я дістав.
— Коли це було?
— В п’ятницю. Знайшли мене, поклали на віз, Нечай дав людей для охорони й післав додому. Казав, що скоро буде тут і сам.
Олешич довго сидів, держачи тонку й безсилу руку сина в своїх руках. Не мав сили говорити. Щось ворушилося в ньому, щось валилося, виростало щось нове. Вкінці заговорив:
— Як то? Адже ти був у коронному війську. На те витягли тебе з полону, щоб послати в бій?
— Ні, тату. Як я вийшов із ясиру, я сам не знав, що робити. Я думав про те, що ви мені порадили б. Але вас не було. Та я зрозумів, що правда там, по козацькім боці, що ми належимо до того народу, з якого вийшли. От і все.
В душі пана Олешича щось присло, розбилося. Стиснув руку сина.
— А ми належимо до того народу, з якого вийшли. Ти правий, сину. Бог буде з тобою. Болить дуже?
Син блідо всміхнувся.
— Болить, батьку.
— Я післав по Климовського. Коли хтось може порадити, то він. Бог ласкавий, сину.
Ввійшла пані Олешичева.
— Ти, тату, краще не муч його. Він, бідний, утомлений, потребує спочинку, по пана Климовського післав?
—
— То йди тепер і поговори з людьми, що привезли Адама. А він нехай відпочиває.
Тим часом до просторих сіней зійшлося багато людей. Були ті, що повернулися з-під Бару, були сусіди, були свояки тих із-під Бару і всі, хто тільки вже вчув новину. В середині гурту стояв Савич, один із тих, що повернулися з-під Бару, і розказував.
Коли побачив Олешича, почав наново:
— Ми були в загоні Габача. Ще в середу ми зустрілися з полковником Нечаєм, що з цілим полком ішов туди. Що за військо! Люди, коби ви бачили! Він нас усіх прилучив до себе. В четвер ми станули під Ба ром. Думали, будемо облягати місто, бо знаєте, що там за мури, який замок і скільки в ньому війська. Але ще вночі прийшов приказ від Нечая, що до світанку сплави мають бути готові. Прийшлось розбирати хати, клуні, плоти, бо де ж стільки дощок набрати? А вістові з полку йшли і йшли.
Інші ладили гуляй-городини, то на колесах, що мали йти по землі, то таки на великих сплавах. Люди!... і те все за одну ніч! Ви розумієте?. . Ціле військо замінилося в столярів, стельмахів, теслів, майстрів. Кажу вам: ціле село пішло на це. Всі хати! Люди стали плакати, так іще на них нагримали. Ще сонце не зійшло, як усе вже було готове на воді. Тоді й почалося! Боже, що то за гук був, що за крик! Скільки вбитих, потоплених, поранених. Але ніхто не нарікав. Кожний знав, за що б’ються. Лізли люди на мури, як та комашня. Раз долізли, ляхи скинули у воду, гуляй-городини потопили, сплави понищили. Другий раз вдерлися і вже не пустили.
— Ото! — не втерпів хтось захоплений із гурту.
— Бар так узяти! Такі мури!
— Я завжди казав, чуєте, що нема, як козацьке військо.
Савич почав ізнову:
— То правда. Нема такого війська, як козацьке. Але, либонь немає й другого такого полковника, як Нечай. Кажуть: він сам характерник, бо люди бачили його при головній брамі, як дерлися на стіни, і в тому самому часі він був із нами на найвищій гуляй - городині. В самій сорочці, шабля при боці, без шапки. Де ступив, валилися ляхи, як ті снопи.
— А що з замком? — запитав Олешич.
— Замок упав зараз уполудне. Якось так дивно це склалося, пане. Коли ми здобули місто й вибили залогу, Нечай зібрав людей і пішов на замок. Так само в сорочці, без шапки, з голою шаблею в руці. За ним пішли й ми. Перед брамою замку ми зупинилися. Кожний сподівався, що ляхи почнуть стріляти. І ось Нечай став, підніс шаблю вгору, зробив якийсь знак і... нагло, вірте або й не вірте, брама відчинилась і з самому замку настала страшна стрілянина. Кажуть, що він там мав уже своїх людей, які тільки чекали на знак. Інші говорили, що він їх так заворожив... Але з замком пішло легше, як із містом.