Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Олешич слухав поневолі. Забуський говорив далі:
— Коли Хмельницький розділював полковницькі пірначі, то перші йшли отакі люди, як Ганжа, Гиря з поспільства, або загорільці, баніти, що вміли підлеститись. Так, так! Уманським полковником став — хто? Ганжа! Білоцерківським? Гиря! Винницьким — Забуський зам’явся, бо згадав запізно про свою постанову — ...Богун. Ну, Богун — на нього не кажу нічого. Але коли я хотів дістати брацлавський полк, то Хмельницький, наче на наругу мені та на глум, дав — кому? Нечаєві! Тому молодому щеняті! Так, якби не було людей розумніших, із більшим досвідом від нього! А для мене? Ха! Для мене, може,
Забуський умовк і з розмахом відставив ліхтар, що заслонював йому Олешича. Але не міг мовчати довго. Надто глибоко в’їлися заздрість і досада в його горду душу.
— Так — буде ваша милість бачити. Той вогонь згорить скоро. Сам себе спалить. Кривоніс повалить Хмельницького, чернь Кривоноса і тоді... І тоді, ваша милосте, прийде пора на мене. Тоді я буду могти сказати ще слово всім отим Чорнотам і Нечаям!
Олешич мовчав. Не знав узагалі, що йому казати й пощо Забуський про все це говорить. Бачив, що Забуський відрікся повстання через те, що обминув його полковницький уряд. Відчував також із щораз то більшим неспокоєм, що все це в Забуського тільки вступ до чогось, що він собі вже раніше намітив.
— А знає ваша милість — говорив Забуський далі — чому мені так на тому залежало, щоб дістати брацлавський полк? Я думав собі, що буде можна, чи то у воєнну хуртовину, чи в часі спокою, скочити до Загір'я, відідхнути його чистим повітрям і наситити очі вродою доні вашмосці, панни Христини, яку я згоден узяти собі за дружину. Думав я, думав і таки рішив, що кращої від неї гетьманші не було б. Коли ж пан Хмельницький не схотів мені дати брацлавського полку, не схотів того, щоб Забуський помагав йому, — нехай! Я маю на кім спертися! І князь-воєвода Вишневецький і пан брацлавський воєвода, і пан київський воєвода і навіть пан коронний канцлер знають добре про мене і всі вони, їх милості, однієї думки: гетьманом на Запоріжжі маю бути я! Отже, пане Олешич, мій добродію милостивий, дасте ви свою доньку, панну Христину, за майбутнього гетьмана війська запорізького, низового, Семена Забуського?
Поки приголомлений Олешич зміг відповісти, увійшли до кімнати пані Олешичева і Христя разом із Ксенею, несучи на підносах загір`янську шинку, холодну гуску, печену на власній підливі, на меду печені солодкі тіста і великий глиняний кухоль сиченого старого меду. Цілий стіл покрився вмить різними стравами. Ксеня, якої щоки ввесь час горіли живим вогнем, бігала то сюди, то туди, приносила посуд, чарки на мед, а пан Олешич благословив у дусі всю оту метушню, що дозволила йому обтруситись від запаморочливої несподіванки й зібрати думки.
Коли все було готове, пані Олешичева вклонилась гостеві, припрошуючи до їди. Олешич, який з усіх сил хотів проволокти час відповіді, на яку чекав Забуський, спитав:
— Може у вашмосці є ще які підручні офіцери, яких треба б запросити до спільного стола?
Забуський заперечив головою.
— Ті корогви, що тут зо мною, є під моєю командою. Князь воєвода дозволив мені їх забрати на цю виправу. Є ще, правда, полк райтарії ротмістра Бавера, але Бавер говорить тільки по-німецьки й дуже мало розуміє по-польськи. Не розуміючи мови, він і не любить доброї компанії. Але якщо така добра воля ваших милостей, що славляться на цілу околицю своєю старо-шляхетською
Олешич, притиснений до муру, сягнув безрадно до своїх вусів, не відповідаючи.
Тоді Забуський повернувся всім своїм широким корпусом у бік пані Олешичевої. Піднісся із стільця і промовив:
— Війна, милостива пані, має свої права, а я слуга Марса. Тому вибачте, ваші милості, що я так спроста, по-військовому до ваших стіп своє прохання складаю. Віддайте мені вашу дочку, панну Христину, за жінку. От і все! От і чому я тут!
Пані Олешичева, сидячи на краєчку стільця, як звичай велів, обома руками натягала білий фартушок, що звикла робити в прикрих для неї хвилинах. Олешич шукав поглядом очей своєї дружини, щоб збагнути її думки. В тій хвилині несподівано відізвалася сама Христя.
— От, чому вашмосць тут! От, чому й Кушнірі пішли з димом!
Після цих слів із зісуненими бровами вийшла з кімнати.
Забуський потемнів, як небо в бурю. Злі вогні вилітали з його косих очей, наче блискавки. Великою рукою відставив тарілку з надпочатим м’ясивом набік і короткий час мовчав, мов би готовився до скоку, як дикий кіт, що зочив здобич.
Коли промовив, його голос був глухий від давленого гніву.
— Молода. Набере згодом іще розуму. Ваші милості вговорять її. Вашмосць, пане Олешич, не маєш чого надумуватися й обмірковувати, чи згодитися, чи ні. Іншого виходу, пане Олешич, нема! По волі, чи поневолі я її візьму з собою ще сьогодні. Нехай вашмосць знає, що на випадок невдалого сватання я розставив військо кругом. Отже, яка відповідь, вашмосць пане Олешич?
Але Олешич уже не вагався.
— Я своєї доньки силувати не буду. Не хоче, трудно...
І розвів руками, позираючи також розпаленими гнівом очима на Забуського.
— То добре! — всміхнувся злорадно Забуський. — Вашмосць забув, що я тут не сам... — і заплескав сильно в долоні.
Із грюкотом відчинилися двері від сіней і кількох райтарів увійшло в кімнату. Немов чекали на цей знак.
— Того пана взяти до коней! — приказав коротко, вказуючи на Олешича.
— Як то? Що це? — став пручатися, червоніючи з гніву, Олешич.
Але райтари не звертали уваги на спротив. Ухопили його за обидві руки й таки так, простоволосого потягли за собою. Забуський навіть не глянув на них. Холодні, злі очі звернув на паню Олешичеву, втішаючись її тривогою.
— Невже їмосць пані думає, що ми не знаємо, звідки вітер віє? Невже всі ви тут думаєте, що ми не знаємо про всі ті таємні коншахти, наради, куди йти: до Кривоноса, чи до того проклятого Нечая? Ми все знаємо. І про Адама знаємо також. Хто буде перший висіти на гілляці, то саме він, той ваш Адам! А малжонок їмості буде мати в князя воєводи якнайліпшу рекомендацію. Де Адам?
Обличчя пані Олешичевої сильно приблідло, кінчики уст затремтіли, але вона не відповіла нічого.
— Де Адам? — скричав несамовито Забуський.
Пані Олешичева дивилася на нього, але її уста мовчали.
— Не скажеш?... Не скажеш? Я сам знайду. І вб'ю, як собаку!
При тих словах повернувся до дверей спальні.
Але там, ніби той опир, що в білому платті людей полошить, появилася постать. Забуський побачив і зупинився.
— Адам! — вирвався оклик із його уст, повний тривоги, наче справді побачив духа.