Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Припав до неї, прикляк і голову її підніс рукою.
— Ой! — скричав нараз і голову дружини поклав на землю.
Довга рана від чола аж геть у волосся покрита була кров’ю і кров залишилася на його руці.
Наче сонце зайшло, думки перестали плисти, серце битися.
— Ганю! Ганю! Ганусю!
Так застиг, занімів у болю й розпуці. Не знав, що з ним діється, не чув нічого, не бачив нічого. Не знав, скільки часу минуло, заки він міг зрозуміти голоси людей, що до нього говорили. Він усе ще стояв навколішках коло своєї жінки. Хтось сіпав його за рукав,
— Федоре! Федоре! Спам’ятайся!
Вороже струсив чужу руку з свого рамена.
— Федоре! — він пізнав голос своєї сестри. — Спам’ятайся! Андрійка ведуть!
Як кінь, ударений знечев’я острогами в болючий бік, схопився з колін.
— Де він?
Але Андрій був уже тут, біля нього. І знову проминула довга хвилина, поки зрозумів, що сталося. Його син, його єдиний син, стояв ось тут біля нього, якийсь менший, як звичайно, блідий, як полотно, ввесь закривавлений. Його права рука була обмотана в брудну, червону ганчірку. Якась дивно коротша. З ганчірки густими каплями спливала кров і скапувала на землю.
Дужий стояв і дивився то на руку сина, то на калюжу крови, що росла на очах.
— Розум бідолаха втратив — заговорив хтось за ним.
Він бачив, як люди поверталися до своїх домів із гущавин, кущів, високих трав, чув, як говорили, що поляки вже відійшли, бачив, як змивали тіло його Ганни, але все те сприймав так, ніби воно його не торкається. Бачив, як знахар Явтух прикладав якесь зілля до відрубаної руки Андрійка, чув, що до нього щось говорили, але був глухий, тупий, німий.
Лише під вечір, як пан отець Амвросій прийшов до клуні, в якій він сидів, і він почув його руку на своїй голові, струсився всім своїм дужим тілом і заридав.
А як ніч запала, віднайшов свого коня, що пасся за селом, на вигоні, накинув на нього вузду й сідло, ще його батьком вироблене, забрав кілька сухарів та шматок сала, що його поляки не знайшли, самопал, також іще батьківський, порох і кулі, що були скриті на горищі в клуні, взяв Андрійка наперед на сідло і, не оглядаючися й не говорячи нічого виїхав через городи в широке поле.
Небо затягнулося хмарами. Блискавки освічували польову дорогу. Далекі громи котилися по небу від одного кінця небозводу до другого. Кінь ступав осторожно. Андрій схлипував тихо в раменах батька.
Цілу ніч їхав, не зважаючи на дощ, громовицю і втому, обминаючи села, обтулюючи, чим тільки мав, Андрійка, який у гарячці зачав кидатися й кричати. Над ранком, коли кінь охляв і знеміг, а в нього самого кожна кістка боліла від довгого, нерухомого сидження з Андрійком в обіймах, затримався недалеко дороги, в густих кущах, на березі малого потічка, що зібрав після нічної бурі. Зняв сідло з коня, розстелив свиту, поклав Андрійка й почав розмочувати сухарі та збирати сухі галузки на вогонь.
Нараз почув тупіт коней, крики. Вхопив за самопал та обережно виглянув із-поза густих кущів. У його напрямі чвалував їздець. За ним гналися на конях інші. Було чути крики, блиснув стріл із мушкета та передній їздець повалився разом із конем
Трьох їздців під’їхало до того, що лежав повалений із конем, і один із них промовив:
— Не жиє юж!
— Поляки — перебігла думка в голові. Не думаючи багато, Дужий націлився до того, що говорив і вистрілив.
Їздець зісунувся безвладно з сідла, як сніп жита, на землю і так застиг. Два інші, не кажучи й слова, навернули коні та пустилися щосили втікати. Дужий із самопалом, що димив іще, вибіг на дорогу. Пострілений ним лежав непорушно на землі. Сорочка на грудях забагряніла кров’ю. Шолом відлетів набік і застряг у болоті. Кінь, що при вистрілі відбіг зі страху, тепер пасся недалеко в багатій траві.
Дужий підійшов до того, що перший повалився з конем. Кінь догоряв. Їздець був приголомшений, але мабуть живий. Сильні м’язи Дужого звільнили його з-під поваленого коня. Але незнайомий не давав знаку життя. Тоді Дужий набрав у пригорщу води з придорожної калюжі та бризнув нею в обличчя. Незнайомий стрясся, втягнув устами глибоко повітря, закліпав повіками й відкрив очі.
Глянув у лице Дужого, сів і розглянувся кругом.
— Ти врятував мені життя?
— Бачиться, що так.
— Ти вбив його? — спитав, показуючи на вбитого райтара.
— Я.
— Інші втекли?
— Так.
Незнайомий підвівся, підсунувся до райтара й оглянув його.
Потім повернувся.
— Так, як я думав. Яреми Вишневецького слуги.
— Шкода, що тільки одного я вбив.
Незнайомий глянув знову на Дужого.
— Я Олешич із Загір’я. А хто ти?
— Олешич із Загір’я — повторив Дужий. — Небіжчик батько розповідали мені колись про вас. Казали, що ви не такі, як інші пани..., що добра з вас людина. Я Федір Дужий із Безпечної.
— Дужий. Я знав твого батька. Ти куди їдеш?
— До козаків.
— Поїдемо разом. Тільки не гайся, бо тут можуть наскочити знову. Ти сам?
— Ні.
— Багато з тобою?
По обличчі Дужого пробіг скорч, немов м’язи стяглися й так закріпли.
— Багато. Все, що маю. Ходіть, пане, погляньте.
Привів його до Андрія, що лежав на землі з широко відкритими очима.
— Хлопець? — здивувався Олешич. Через хвилину: хворий?
Дужий без слів указав на обмотаний шматами цурупалок правої руки.
— Що це? Що таке?
— Князь Ярема! — відповів Дужий. У його голосі пробивалася бездонна ненависть і жадоба пімсти більша, як слова могли висказати.
Забрали зброю, коня вбитого райтара й поїхали полями на південь шукати за відділами Нечая.
Характерник
Западав вечір над Калинівкою. На широких калинівських полях за селом горіли численні вогні, роїлося від збройного люду, коней і возів. Відділи кінноти то в’їжджали в табір, то виїжджали на роз’їзди. Всюди панував рух, дзвеніли сміхи, лунали співи, вигуки, іржання коней. Декуди шовкові звуки бандури бриніли в вечірньому повітрі і там гурти людей були найбільші.