Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
— А татари?
— Їх немає ще. Хто зна, коли прийдуть. На них ніколи не можна здатись. Але гетьман жде їх.
— То кажеш: гетьман іде на Пилявці?
— Так, і тому хоче тебе мати коло Межибожа.
— Як із харчами у війську?
Лисовець розвів руками.
— Їх ніколи не забагато. Але гетьман робить, що може. Ніхто голодний не ходить. Бачив я цілі валки возів із борошном, салом та іншими припасами з Переяславщини, Чернігівщини, Київщини, з усіх сторін, де стільки війська не перейшло, як тут. То не легка справа, панове, прохарчувати таку кількість народу, але ще тяжча
— Чуєш, пане Олешич? — Нечай глянув на Олешича, що слухав розмови з щораз більшим зацікавленням.
Звертаючись до Лисівця говорив:
— Я вже задумав робити порох для себе. Боюся тільки, що з того треба буде велику частину й на інші полки віддати.
— І я так думаю, Даниле. Якщо можеш дістати десь порох, діставай. Я гетьманові скажу про твій задум. Він і так тебе дуже шанує - поважає, Даниле.
Полк завернув на Межибоже й розташувався там по селах і хуторах. Нечай мав повні руки праці, бо мусів знову полк привести до ладу. Поставали нові сотні, запорізьким звичаєм вибирали сотників і сотенну старшину, але все те забирало Нечаєві багато часу, бо він мусів бути в усіх сотнях, коли були вибори старшин, щоб не попався там хто невідповідний. Сотні поволі приходили доладу, хоча далеко не в тій мірі й не так скоро, як колись у Чигирині. Ціла околиця була знищена. Постачання харчів і паші для великої кількости коней, ставало щораз тяжче. Амуніції також було мало, не вважаючи на те, що з Бару вибрав Нечай усе, що міг. Його піші сотні, якими опікувався Зеленський, також стягнулися під Межибоже і серце в Нечая росло, коли побачив добре озброєні піхотні частини, як вони переходили на новий постій і на його вид підносили радісні бадьорі оклики.
Минали дні. Але ні Олешич не давав знаку життя, ні з Києва не було вістки. Врешті Нечая почала брати нетерплячка і вже хотів слати нового посланця, як одного дня під вечір до неприступного, кріпкого замку, де він стояв квартирою, під’їхала підвода і варта дала знати, що Лука Климовський повернувся і хоче його бачити.
Заки Нечай устиг відповісти вартовому, побачив на порозі кімнати добре собі знайому постать Климовського.
Високий, із довгим сивим волоссям і такою ж бородою, в чорному довгому одязі, виглядав утомлений, але всміхався очима й кінцями уст.
— Здоров був, пане Нечаю. Ледве доволікся до тебе.
— Здоров, пане Климовський! Ходи! Ходи! Та ж я тебе жду щодня, щогодини й дочекатися не можу.
— Ов, відколи ж то ваша милість запалав таким афектом до бідного, старого Климовського?
— Не жартуй, пане Климовський! Не жартуй! І заки підручні хлопці принесли перекуску та мед, Нечай став засипувати старого чорнокнижника питаннями:
— Заїхали гаразд?
— Гаразд.
— По дорозі не було жадних труднощів?
— Край увесь в огні був і в повстанні. Але нам їхалося добре.
— Як вони?
— Безпечні. Спокійно там уже й тихо. Гарний хутір твоєї тітки, Даниле.
— Як Христя?
— Листа маю для тебе.
— Чому ж зразу не кажеш, пане Климовський?
— А хіба ти мені дав час на те? Ось він.
Христя писала коротко, видно було, що писання робило
Нечай прочитав листа двічі, склав обережно і вложив собі за пояс.
— Гм — покрутив головою Климовський. — Шкода, що лист такий короткий. Я думав, що вспію щось перегризти, заки ти його прочитаєш.
— Їдж, їдж, пане Климовський. А що Христя казала?
— Щоб я тобою опікувався.
— Так казала?
— Еге ж — відповів Климовський, заїдаючи смачну баранячу печеню.
— Нічого більше не казала?
— Ввесь час говорила — відповів Климовський, не перестаючи їсти.
— Що?
— Що?.. Одна справа слухати, інша повторити, що дівчина говорить. Я цього не втну.
— Пане Климовський!
— Не втну.
— Та хоча про що говорила?
— Про тебе.
— Що?
— Ось моя шия — всміхався під вусом старий. — Рубай! Одне тільки знаю, що ти їй щось задав, пане Даниле.
— Ой, то вона мені щось задала, що з думки та з пам’яті не сходить.
— І не треба, щоб сходило. Щасливі були, як довідалися, що пан Олешич цілий і здоровий. Де він?
— У Загір’ї, або десь тут. Працює.
— Що робить?
— Порох.
— Порох? — здивувався Климовський. — Вельми важливе діло, але що він схотів до того взятися?
— Чому?
Климовський витер бороду.
— Бачиш, пане Даниле, Олешичі, то дуже старовинний рід, що княжі часи пам’ятає. І добра шляхта. А сам знаєш, як то у шляхти... Шабля! Кінь... Битва. Честь. Гонор! Але тоді, коли інші в полі, йти в ліси та молоти порох? Ні, ні! Я цього від нашого пана Олешича не сподівався. Розумний!
— Хотів конче знайти Забуського, щоб заплатити йому за Адама.
— Ти його не пустив?
— Так, ти певно й післав його в ліси?
— Я.
Климовський закінчив їсти й, держачи кубок, дивився на золотий мед у ньому.
— Ти знаєш, пане Даниле, що... — Знову перервав і довго не відзивався.
Тільки через хвилину запитав:
— І він тебе послухав?
— Чуєш, пане Климовський. Післати пана Олешича на Забуського, значило б післати його на певну смерть. Міг я те зробити? Я ж зв'язаний людьми, полком, я сам не міг і не можу рушитись. Але сподіваюся, що Бог колись віддасть його в мої руки. Тоді він заплатить!
— Чи ти казав це Олешичеві?
Знову дивився, як мерехтів золотий мед до світла і знову думав про щось, не відзиваючись. Нечай не говорив також. Піднявся з розкішного крісла пана Сєнявського і підступив до високого, склепленого вікна. При головній брамі побачив ряд підвод із людьми.
За хвилину ввійшов у кімнату осавул брацлавської сотні, Петро Дик.
— Полковнику...
— Що, Петре?
— Від пана Олешича люди приїхали. З порохом.
— Є пан Олешич?
— Ні. Привіз сотник охочекомонної сотні.
— Петращенко?
— Так, полковнику. Десять возів.
— Гарно. Я там зараз буду.
— Будеш мати що проти цього, як я з тобою піду, пане Даниле. Я також на тому розуміюся.
— Так?
— Інший порох треба робити до мушкета, чи до гармати, інший до висаджування мурів, інший до гарматних куль.