Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Хто вони?
— Не знаю. Мій роз’їзд захопив їх коло Рогізної, як переходили Бог.
Нечай звернувся до юнаків:
— Хто ви?
Худий, довгоногий підійшов до Нечая.
Не відповідаючи на питання, оглянув його, перевів погляд на Христю і звернувся до свого товариша.
— Так оце й полковник Нечай... А це либонь сама полковниця. Коли так, то чолом б’ють бідні бурсаки, яким отець ректор стільки про вас глаголал. Ти, Петре, якоже младенец єси зіло цнотливий і крови благородної, дивись і пригадай собі, що то отець
Петро розставив широко короткі, грубі ноги, підніс брови вгору, так, що чоло вкрилося морщинами під рівно, до горшка стриженою чуприною, подумав хвилину, потім сягнув своєю витертою шапкою до землі і промовив глибоким басом:
— Чолом тобі, пане полковнику, і тобі, достойна полковнице, від Петра Криницького з Криниці, спудея могилянського.
Нечай, сміючись уголос, простяг руку Криницькому.
— Могилянські братчики? З колегії? Вітаємо.
Той, не хапаючись, стиснув Нечаєві руку, вклонився ще раз і тоді вказав пальцем на свого товариша.
— А це є...
— Е-е! Братчику! Ізволь і зажди, ібо моя терпеливість finita est. Чи я то вашмосць просив за мене говорити? Бог Сотворитель, іже усе создал і всім управляєт, злюбив мене видно більше від тебе, мені розум до голови даючи, замість оної січки, якою твоя голова вся ісполненна єсть. Отож, пане полковнику, добродію і благодітелю наш милостивий, ознаймую тобі, яко пред тобою стоїть не хто інший, а сам Григорій Кульчицький із Самбора, міста старожитного і такого слинного, єже не обрітається на всій нашій славній Русі, якоже там народився на ввесь світ християнський славний гетьман Війська Запорізького, Петро Конашевич, Сагайдачним на Січі прозваний.
“...Слушне о том гетьмані кождий
держат може,
Же бил правий гетьман, дай му вічний покой, Боже”.
Нечай подав і йому руку, сміючись.
— Яка ж то фортуна вас, панове, в наші сторони завела?
— Яко же фортуна жіночого роду єсть, прето непостоянна і химерна звикла бути, — тут глянув на Христю, почервонів, уклонився їй глибоко, — не ображаючи її милости, пані полковниці, которая невістою зацною, славною, богобоязною і статечною бути славиться.
Але Нечай очікував видно іншої відповіді, бо запитливо дивився на бурсака, наче ждав на пояснення.
Цей не зволікав довго і знову став говорити, сходячи щораз більше з високого бурсацького стилю на звичайну, зрозумілу мову.
— Далека дорога з Києва до Брацлава, звлаща, когда треба їхати через Чигирин. Мали ми коні колись. Так що ж. Мого коня вовки з'їли і треба було йти пішки, бо не було за що другого купити.
— Як то? — перебив Пошивайло. — Адже у вас ні одного коня не було, як мої люди вас знайшли! Чи й другого коня вовки з'їли?
— Що варт був один кінь для таких двох шляхетно народжених младенців? Не міг же я, Григорій
— Бо твого коня вовки не з'їли! В шинку пропив! Так!
— Яка різниця, Петре? Яка різниця?.. Ті, що взяли його, то також вовки, але в людській шкурі, бо хіба чесний і богобоязний муж забере єдиного коня в тебе? В дорозі? Взимі? Тому то й proverbium erat у старих римлян, же "homo homini lupus". Я тому не винен, що в устах вашмосці латина завжди була ламана й до голови ніяк не лізла, хоч її там березовими прутами наше начальство запхати хотіло...
— Так що сталося з другим конем? — спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків.
Кульчицький розвів своїми довгими руками.
— Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь.
— І продали його?
Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик.
— Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала.
— Дарували комусь?
Обидва заперечили.
— Програли в кості?
— Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого?
— Так що з ним сталося? — спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь.
— Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись.
— Ось воно як! То значить, ви його пропили!
— От тоді то, — схлипнув Кульчицький — як ми зрозуміли, що коня нашого вже нема, старалися ми горілкою смуток і жаль розігнати. Але що ж? Скоро й горілки не стало, так, що нічого нам не залишилося, тільки чоботи свої за отакі нужденної кондиції личаки заміняти і шати наші дорогії віддати та самими найгіршими свитками, що їх шинкар мав, контентуватись.
Але Пошивайло, що розсміяними очима водив по присутніх, не вдержав:
— Коли ви не хотіли останнього коня продавати, чого ж ви так плакали, дивлячись на нього? Та ж...
Але Кульчицький не дав йому докінчити.
— Як нам було не плакати? Він ніс нас, бідолашний, цілу дорогу від самого Чигирина. Без нього ми залишились, аки ті сироти без родителів на снігу і на морозі. Ще сьогодні, коли його згадаю, то сліз стримати не можу, хоча й знаю, же такий славний лицар як пан полковник Нечай, сам колись спудеєм у нашій школі бувши, зрозуміє наш жаль і новими кіньми нас обдарує.
— Ось як! — Пошивайло блиснув чорними очима на Нечая, ніби чекав від нього живої відповіді. Але замість відповіді побачив усмішку на устах свого полковника.