Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
Цей звук немов розбудив присутніх. Почулися голоси з усіх боків, потріскування шаблями, грізні вигуки.
— Хочуть війни!
— То будуть її мати!
— Здусимо їх там під Баром, що дихнути не зможуть!
— Не даймо ляхам знущатися над хрищеним народом!
— На погибіль ляхам!
Кульчицький нахилився до Петра:
— Це вже війна! Це вона кігті висуває, за кров’ю шукає. І смерть, і голод, і біль, і пошесть підуть ізнову від села до села, від міста до міста, від краю до краю свою данину збирати. Це вже війна,
На постою
Лавка була тверда. Мішок із сіном зісунувся, і твердо було, і бік болів. Кульчицький збудився та розплющив очі. Крізь малу шибку впадало до кімнати бліде світло світанку. На грубі, під широким окопом, горів слабкий вогонь. Господиня раз-у-раз підсилювала його, підсуваючи свіжу солому під глечик, що стояв на залізному триніжку. Господаря в кімнаті вже не було.
На широкому ліжку, де ночували господарі, рачкувала мала дитина, що ще не вміла ходити.
Кульчицький примкнув очі, випростався, але лежати було вже невигідно, тому знову відкрив очі і знову поглянув на кімнату.
Лежав на лаві, що була між скринею і стіною, де було віконце. Біля скрині стояв ткацький варстат, що займав більшу частину кімнати. За варстатом було ліжко господарів, де саме почала плакати дитина, шукаючи очима за мамою. За ліжком на печі було видно в сумерку двоє старших дітей господарів, із яких одне саме пробудилося й сиділо на печі, підібгавши під себе ноги та протираючи заспані очі. Коло дверей стояв яскраво розмальований мисник. Долівка була з добре товченої і колись чисто вимазаної глини, тепер скрізь прикритої соломою. Біля печі коло господині стояло й лежало кілька ягнят, які господар брав на ніч до хати, бо морози були люті. Коло печі на соломі лежала кітка з малими котенятами, що приссались до мами, як п'явки до тіла. Кітка також водила очима за господинею, видко, чекаючи на сніданок.
Кульчицький підніс голову та глянув на лаву, де звечора зробив собі лігво Криницький. Але місце було порожнє, тільки мішок із сіном, який Криницький простелив собі так само, як він, лежав іще там.
Кульчицький протер очі, сів, спустив ноги на землю і також глянув на господиню.
— О, і ти вже пробудивсь, козаче? Не холодно було спати? — спитала вона.
— На добридень вам, пані-матко! — відповів Кульчицький. — Ні, не холодно. Спасибі.
— Так іди, козаче, промий обличчя, змов “Отче наш”, бо молоко зараз кипітиме.
Кульчицький завагався.
— А де він? — указав рукою на місце, де спав Криницький. — Коли він устав?
— Хіба дуже рано, бо його вже в хаті не було, як ми пробудилися.
— Ось воно як! — промовив Кульчицький, і наче хмара перелетіла через його обличчя. Але не сказав нічого більше, загорнув старанно ноги в онучі, натягнув нові чоботи, що то їх дістав у Брацлаві, взяв чистий рушник і глиняну миску, яку подала йому господиня, та вийшов, щоб умитися.
В повітці порався господар. Через стіну було
Сніг був глибокий, твердий від морозу, а довкола криниці грубо замерз лід, так, що тяжко було до неї доступити.
Криницького не було видно ніде.
Кульчицький поклав рушник і миску на сніг, а сам пошукав за господарем, що перейшов до хліва, щоб дати їсти безрогам.
— Добридень тобі, козаче! — всміхнувся, сивавий дядько до Кульчицького.
— Добридень вам, дядьку! Як дасте сокиру, то вичищу вам біля колодязя, бо там годі й доступити.
— Сокира он там за дверима. Я вже вчора прорубував, так через ніч лід знову замерз.
— Не бачили мого товариша? — спитав Кульчицький, беручи сокиру.
Дядько засміявся.
— Він либонь і зовсім у нас не ночував. Дивно тільки, що я нічого не чув, як він виходив.
Кульчицький хитнув головою, не відповідаючи.
— Я вже ваші коні напоїв і сіна їм підкинув.
— Спасибі, дядьку. Де то він міг піти?
— Він?
— Егеж.
— Хіба я можу знати? Дівчат тут усюди чимало, а він парень хоч куди. Видно, котрась успіла вже кивнути пальцем на нього. Служби він не мав уночі?
— Ні.
— Гм!.. Ось парень! — І дядько й собі похитав головою з признанням.
Але коли Кульчицький уже вмився, змовив “Отче наш” та добре скрученим віхтем соломи витер обидва коні, які їм дарував Нечай, на подвір'ї появився Криницький. Йдучи помалу, всміхався до своїх власних, здається, думок. Як побачив Кульчицького, збентежився, задержався і став переступати з ноги на ногу. Накінець із невинною усмішкою глянув на Кульчицького.
— Ти куди бродиш ніччю, Петре?
— Гаряче було в хаті звечора. Не міг спати.
— Ти дурисвіте якийсь! Хочеш у халепу попасти?
— Та знаєш, що я не з боязких.
Але Кульчицький був над міру сердитий, щоб на тому перестати.
— Ти думаєш, що я буду ходити коло твого коня, як який джура?
— В полуднє я твого опораю: і напою, і нагодую, і вичищу — казав покірно Криницький. — А тепер тихо будь!
— Певно! Тихо будь!
— Грицю! Що за красуня! Я за нею і в вогонь і воду!..
— І в гречку! — додав Кульчицький, подобрівши.
— І в гречку — повторив поважно Криницький.
— Ех ти, бабію!
— Ти ще не снідав, Грицю?
— Ще ні.
— Зажди. Я помиюся й підемо разом. — Узяв миску від Кульчицького, зачерпнув води, скинув вовняну свитку, скинув сорочку, вмився біля криниці з таким шумом, порсканням і розголосом при цьому, наче хто ціле стадо коней загнав до води. Після того витер живо рушником на широких грудях і на плечах червону шкуру, під якою напинались могутні м’язи, вигиналися й бігали, як збуджена зі сну гадюка. Цокаючи з холоду зубами, став натягати сорочку.