Полліанна
Шрифт:
— Гарна? — незадоволено пхикнула жінка, відкидаючи шаль убік і починаючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.
— О, тітонько, нехай зачіска залишиться!
— Залишиться? У такому вигляді? Ще чого! — і міс Поллі безжально скрутила волосся у вузол — усе, до єдиного кучерика.
— Як жаль, ви були просто прекрасні, — ледве не плакала Полліанна, виходячи з кімнати.
Унизу дівчинка побачила лікаря, який терпляче чекав на неї у своєму візку.
— Я прописав
— Ви маєте на увазі виконати доручення? Потрібно сходити в аптеку? Я часто це робила для леді з Жіночої допомоги, — мовила Полліанна.
Усміхнувшись, лікар заперечно похитав головою.
— Не зовсім так. Це містер Джон Пендлтон послав мене сюди. Він хотів би побачити тебе сьогодні, якщо ти не проти. Дощ припинився, тож я одразу поїхав сюди, щоб привезти тебе. То як, поїдеш? Обіцяю повернути тебе додому до шостої!
— З радістю! — вигукнула дівчинка. — Та спершу маю спитатися в тітоньки Поллі.
За мить Полліанна повернулася, тримаючи у руці капелюшка. Вона була трохи засмучена.
— Тітонька не хотіла тебе відпускати? — стиха запитав лікар, коли візок нарешті почав їхати.
— Т-та ні, — зітхнула дівчинка, — здається вона навпаки дуже сильно хотіла, щоб я кудись поїхала.
— Дуже хотіла, щоб ти поїхала? Полліанна знову зітхнула.
— Так, гадаю, їй не хочеться, щоб я зараз була поряд. Розумієте, вона так і сказала: «Так-так, звісно, біжи! Шкода, що ти не поїхала раніше!»
Лікар усміхнувся, та усмішка була невеселою. А в його очах, здавалося, поселився смуток. Певний час він мовчав, а потім із деяким ваганням таки запитав:
— А це часом не твою тітоньку я бачив у вікні веранди кілька хвилин тому?
Полліанна голосно зітхнула.
— Так, і в тому-то й річ, як я розумію. Знаєте, я знайшла для тітоньки просто чудову мереживну шаль, гарно її причесала, прикрасила волосся трояндою, і вона була такою красунею! Вам не здалося, що вона справжня красуня?
Якийсь час лікар мовчав, а коли заговорив, його голос був таким тихим, що Полліанні було непросто щось почути.
— Так, Полліанно, саме про це я й подумав — що вона справжня красуня.
— Справді? О, я така рада! Я їй про це скажу! — заплескала в долоні дівчинка.
На її превеликий подив, лікар почав бурхливо протестувати.
— Ніколи! Полліанно, ніколи про це їй не кажи, я благаю тебе!
— Але чому, лікарю Чілтон? Чому ні? Думаю, ви маєте радіти…
— Але вона не буде рада, — відрізав лікар.
Полліанна кілька хвилин міркувала над його словами.
— Мабуть, ви праві, вона, може, й не буде рада, — зітхнула дівчинка. — Тепер я розумію, що вона втекла,
— Так я і думав, — ледь чутно відповів лікар.
— Але я все одно не розумію, — наполягала на своєму дівчинка, — адже вона була такою гарною!
Лікар мовчав. Більше він нічого не сказав, аж поки вони не під'їхали до великого будинку із сірого каменю, у якому лежав із поламаною ногою Джон Пендлтон.
Розділ 17. «Просто-таки як у книжці»
Цього разу Джон Пендлтон зустрів Полліанну з усмішкою. Що ж, міс Полліанно, ви справжня маленька дівчинка, яка вміє прощати, інакше б сьогодні вас тут не було.
— Ну чому ж, містере Пендлтон, я дуже рада навідати вас, і не розумію, чому мені не радіти.
— Я ж був досить суворий з тобою — і тоді, коли ти принесла мені холодець, і коли знайшла мене зі зламаною ногою. До речі, я так і не подякував тобі за це. Ось чому я вважаю, що те, що ти погодилася прийти до мене сьогодні, свідчить про твою небайдужість. І це після того, як я поводився геть неввічливо!
Після таких слів дівчинка трохи зашарілася.
— Але я була рада, що знайшла вас! Тобто, звісно, я не раділа з того, що ви зламали ногу, — швидко виправилася вона.
— Я розумію, що ти хочеш сказати. Просто іноді ти спершу говориш, а потім думаєш, чи не так? — усміхнувся Джон Пендлтон. — Та я тобі дуже дякую і вважаю тебе напрочуд хороброю дівчинкою, яка дуже допомогла мені того дня. І за холодець дякую, — уже тихіше додав він.
— Він вам сподобався? — поцікавилася Полліанна.
— Так, дуже! Гадаю, сьогодні ти не принесла мені нічого, що не посилалатітонька Поллі? — із дивною посмішкою запитав він.
Дівчинка розгублено дивилася на нього.
— Н-ні, сер… — якусь мить вона вагалася, а потім почервоніла й додала: — Знаєте, містере Пендлтон, я не хотіла видатися неввічливою, коли сказала, що тітонька Поллі не посилала холодцю.
Джон Пендлтон нічого на це не відповів, та й усмішка з його обличчя зникла. Він дивився просто перед собою, однак, здавалося, нічого не бачив. Нарешті голосно зітхнув і повернувся до дівчинки. А коли заговорив, у голосі вчувалися колишні різкі нотки.