Полліанна

Портер Элинор

— Ні, я нікому не говорив, — намагаючись не дивитися на дівчинку, мовив чоловік.

— Тоді все добре, — полегшено зітхнула Полліанна. — Розумієте, я тільки вам про це розповіла, і коли я сказала містеру Пендлтону, що ви знаєте, йому це видалося смішним. А чому, я так і не зрозуміла.

— Справді? — губи лікаря трохи затремтіли.

— Так, і мабуть, він не хотів, щоб про це дізналися багато людей, адже це неправда. Та чому ви не хочете здобути руку й серце жінки, лікарю Чілтон?

На мить у кімнаті запала тиша, а потім

він відповів із сумом у голосі:

— Знаєш, іноді це дуже складно зробити, навіть якщо дуже стараєшся, моя люба…

— А я думаю, що для вас це має бути зовсім неважко! — вигукнула дівчинка, зробивши особливий наголос на слові «вас». Це не залишилося непоміченим для лікаря.

— Дякую тобі! — щиро засміявся лікар, здивовано піднявши брови. Та потім знову із сумом додав: — Боюся, дехто з осіб жіночої статі зовсім так не думає, Полліанно. Кажу тобі це із власного досвіду, — мовив він.

Полліанна спохмурніла, але раптом у її очах з'явилося щире здивування:

— Лікарю Чілтон, ви ж не хочете сказати, що ви, як і містер Пендлтон, просили руки й серця жінки, але вона вам відмовила?

Лікар раптом рвучко підвівся зі стільця.

— Гаразд, Полліанно, тепер це вже не має значення. Не варто забивати свою голівку чужими проблемами. А зараз біжи до місіс Сноу. Я написав назву ліків та їх дозування. Це все, що вона просила?

— Так, сер, дякую, сер, — промимрила дівчинка, похнюпившись і повернувшись до дверей. Та раптом на півдорозі зупинилася і додала із сяючою посмішкою: — Але я рада, що це принаймні не були рука й серце моєї мами, лікарю Чілтон. До побачення!

Нещасний випадок стався в один із останніх днів жовтня. Полліанна поспішала додому зі школи й переходила дорогу, здавалося, на цілком безпечній відстані від автомобіля, що рухався в її бік.

Ніхто не зміг розповісти, що ж насправді там трапилося. Ніхто не знав, чому це трапилося і хто був у цьому винен. Однак о п'ятій годині вечора непритомну Полліанну принесли до кімнати, яку вона так любила. Бліда, мов крейда, тітонька Поллі та Ненсі, яка не змогла втриматися від ридань, акуратно її роздягнули й уклали в ліжко. На авто до маєтку Гаррінґтонів уже чимдуж мчав лікар Воррен — йому зателефонували одразу ж.

— Вам і не треба було б дивитися на обличчя її тітки, — схлипуючи, розповідала старому Тому в саду Ненсі. Лікар уже прибув і зачинився у кімнаті хворої. — Не треба було б і дивитися на її обличчя, щоб зрозуміти, що це вона робить не через обов'язок. Бо в тих, хто лише виконує обов'язок, руки так не тремтять, а в очах не світиться бажання зупинити самого Янгола Смерті, ось так, містере Том! Це не обов'язок, я впевнена!

— Вона дуже побилася? — тремтячим голосом поцікавився старий садівник.

— Поки що нічого не зрозуміло, — хлипала Ненсі, — вона лежить уся бліда й не рухається, наче мертва. Та міс Поллі сказала, що вона жива — а вона ж бо краще на цьому розуміється! Міс Поллі притуляла вухо

до її грудей, щоб почути серце, а ще перевіряла, чи наша дівчинка дихає…

— Невже не можна зрозуміти, що зробила їй ця… ця… — на обличчі старого проступила гримаса болю.

— От краще б ви її назвали якось, містере Томе! Та ще й міцним слівцем! Хай їй грець, тій машині!

Тільки подумайте — збити маленьку дівчинку! Я завжди їх терпіти не могла, оті смердючі коробки на колесах! Отак-от!

— Але де її поранило?

— Не знаю, не знаю! — голосила Ненсі. — Є невеличка ранка на її благословенній голівці, та міс Поллі каже, що це не страшно. Вона, знаєте, більше боїться нутряної кровотечі.

Очі старого на мить зблиснули веселими вогниками.

— Ти, мабуть, хотіла сказати «внутрішньої кровотечі», Ненсі, — виправив її садівник. — Цілком можливо, що в неї внутрішні пошкодження — щоб їй, отій клятій машині, та міс Поллі такого слова, як «нутряний» не вжила б.

— Що? Ну, не знаю, не знаю, — простогнала Ненсі, хитаючи головою. — Я вже не можу дочекатися, коли лікар вийде звідти. Зараз би почати прання — найбільше в моєму житті, може, мені б і полегшало! — схлипувала служниця, безсило розводячи руками.

Та навіть після того як пішов лікар, Ненсі не дізналася нічого такого, про що б могла розповісти старому Тому. У Полліанни не було переломів, а ранка на голові була незначною; однак лікар все одно мав надзвичайно стурбований вигляд і сказав, що те, наскільки важким є стан дівчинки, стане відомо трохи згодом. Лікар пішов, а міс Поллі зблідла ще більше і мала занепокоєний вигляд. Полліанна ще не прийшла до тями, але, здавалося, почувалася краще — наскільки це взагалі було можливо в такому стані. Увечері мала прийти кваліфікована медсестра, щоб доглядати дівчинку. Ненсі ж довелося витерти сльози й повернутися на кухню.

Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.

— Що трапилося, тітонько Поллі? Вже день, а я чомусь і досі в ліжку! — загукала вона. — Ох, я і встати не можу! — простогнала Полліанна, зробивши спробу підвестися, і впавши назад на подушку.

— Ні-ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, — заспокоїла її тітка. Вона говорила швидко і дуже тихо.

— Але що трапилося? Чому я не можу вставати? — не вгавала дівчинка.

Міс Поллі кинула благаючий погляд на молоду жінку у білій шапочці. Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.

— Скажіть їй, — самими лише губами мовила медсестра.

Міс Поллі відкашлялася, намагаючись позбутися спазму в горлі, що заважав їй говорити.

— Учора ввечері тебе збив автомобіль, люба. Але зараз це вже неважливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила і трохи поспала.

— Збив автомобіль? О, так, я перебігала через дорогу — почала пригадувати здивована дівчинка. А потім піднесла руку до свого чола: — А чому тут забинтовано й болить?